Слід зауважити, що науковій прозі притаманне імпліцитне некатегоричие заперечення.

Наприклад: It is not impossible to undestand how possibly a market economy works without a clear understanding of why it is that individuals sometimes interact in apparently cooperative ways with other individuals. (”English for Ecnomists and Business Men”)

Категоричність заперечення зменшується за рахунок засобів передачі епістемічної модальності деперсоналізації, апроксиматорів, поступки і протиставлення та їх поєднання.

Отже, науковий дискурс є специфічною функціонально-комунікативною категорією, за допомогою якої реалізується інтенція адресанта в плані поліпшення ефективності комунікації. Науковому дискурсу притаманні зменшення впливу на адресата, навіювання негативної думки, виявлення солідарності з адресатом, привертання його уваги, полегшення декодування інформації.

Художній дискурс: диференційні риси

Стиль художньої літератури являє собою складний сплав, який увібрав у себе все багатство національної мови. Тут можливі поєднання елементів усіх стилів літературної мови, а також діалектизмів, жаргонізмів та інших складників.

Стиль літературної мови, що застосовується в художній літературі (або як її ще називають — красне письменство), має ряд специфічних ознак.

Дискурс художніх літературних текстів є результатом співпадіння інтелектуально-еврістичних та естетичних інтенцій. Дискурс літературних метатекстів балансує між стратегіями поетичної та наукової мови, схиляючись в ту чи іншу сторону, або залучаючи їх в рівній мірі. [79:15] Провідним у ньому є індивідуальність автора, його світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення. Ось чому в художньому стилі помічаємо увесь спектр мовних одиниць: із просторіччя, жаргону і діалектів, емоційне і нейтральне, складне і просте тощо.

Основною функцією стилю є не спілкування, а естетичне задоволення художніх смаків і вподобань.

У художньому стилі можуть використовуватися всі одиниці, мовні засоби, які витворила у своїй мові та чи інша нація. [35:17] Використання мовних засобів у художньому стилі зумовлене його призначенням – образно відтворювати дійсність, тобто змальовувати життя в образах, втілених у слові.

Однією з найсуттєвіших категорій у структурі художнього твору є образ автора. Його творча індивідуальність, світосприйняття та світовідчуття, ставлення до явищ навколишньої дійсності та їх оцінка – усе це позначається на доборі та організації мовних засобів. [76:1] Мовні одиниці ж визначаються через категорію цінності (value).

Тексти художньої літератури мають певні відповідності та невідповідності з текстами академічної лінгвістики. Для них характерно демаркація кордонів між літературністю та науковістю. Вони характеризуються своєю полідискурсивністю, тобто змішанням та накладанням елементів інституціонального наукового та персонального дискурсів. Полідискурсивність художніх текстів представляє авторську позицію, що підвищує статусну роль літературного метатексту. [79:7]

Контекст в художній літературі розуміється виключно як синтагматичне утворення без врахування його далеких парадигматичних зв’язків. В такому випадку можна говорити про асоціативну природу контексту.

В художній літературі має місце співвідношення “текст – дискурс“, опосередкованих поняттям “мовлення“. Головна відмінність між поняттями “дискурс“ і “мовлення“ лежить у площині “суспільне - індивідуальне“. Для дискурсу властиві типові ситуації спілкування з нормативно закріпленою послідовністю мовних актів. Найважливішою ж ознакою мовлення виступає його індивідуальний характер, оскільки процесу мовлення притаманний певний підбір лексичних засобів.

Отже, літературний текст інтерпретується як ментальне утворення, що має колективний чи індивідуальний характер. Саме тому він виконує соціальну функцію. Засобами творення образів є словесні (мовні) засоби та способи їх поєднання. Поєднання ж мовних одиниць сприяють літературній значущості тексту.

Короткі висновки до розділу І

Дискурсологія є новою галуззю гуманітарного знання. Саме тому сфера вживання терміну ”дисурс” є досить широкою. Дискурс – це складне комунікативне явище, складниками якого є текст і екстралінгвістичні чинники (фонові знання, погляди, настанови, цілі адресата).

Розрізняють два типи дискурсу: інституціональний та персональний. Інституціональний дискурс складають тексти, максимально відчужені від Я-інтенції автора (наукові статті, законодавчі акти тощо). Персональний дискурс складають тексти з вираженою Я-інтенцією автора (поетичний твір, сповідь, розмова тощо). Інституціональний та персональний дискурси утворюють складні змішані форми, між ними інколи важко встановити межу.

Коли мова йде про переклад інституціонального дискурсу, говорять про еквівалентність. Відповідно, коли мова йде про переклад персонального дискурсу, говорять про адекватність. Переклад, здійснений на рівні, необхідному і достатньому для передачі незмінного плану змісту при дотриманні норм ПЯ, є еквівалентним перекладом. Адекватний переклад забезпечує прагматичні задачі на максимально можливому рівні еквівалентності, не допускаючи порушення норм ПЯ та дотримуючись жанрово-стилістичних вимог.

Переклад по роду своєї діяльності знаходиться в стані когнітивного дисонансу, основою якого є невідповідність в системі знань, що призводить до виникнення психологічного дискомфорту. Г.Д.Воскобойник розглядає такі різновиди когнітивного дисонансу:

аксіологічний;

інформаційно-психологічний;

особисте відношення перекладача до людини чи ідеї;

самооцінка перекладачем особистої професійної діяльності;

дисонанс ймовірних очікувань.

Як мовленнєве вираження дискурсу, текст – це продукт, що утворився внаслідок мовної специфіки та адресований мовній особистості. Текст – це мовленнєвий твір, який виконує функію ”вписування” в навколишню дійсність, відображення свідомості мовної особистості картини світу з метою її зміни. Єдність тексту зумовлює три його ”цілісності”: змістова, комунікативна та структурна цілісності. Відповідно, в основі цих ознак тексту О. Москальською виділено наступні текстові категорії:

концепт тексту;

семантика тексту;

логіка тексту;

комунікативний вплив;

естетичний вплив;

синтаксичні категорії;

лексичні категорії;

фонологічні текстотвірні категорії.

Таким чином, поняття ”структура” тексту охоплює всі особисті і конкретні прояви його настрою – сюжет, фабулу, композицію тощо, дозволяючи виявити співпідрядність в структурі твору як художнього цілого.

Категорія ”образу автора” розуміється як конструктивний принцип мовленнєвого акту – тексту. Суб’єктивними формами вираження авторської свідомості є безособова форма повідомлення, мовець, ліричний герой, мовець-герой, персонажі, взаємодія мовних структур, в яких і розкривається надтекстове авторське начало.

Категорія адресованості дискурсу відображає спрямованість дискурсу на передбачуваного адресата комунікації. Адресованість офіційного дискурсу адресатові визначає