провести апробацію розроблених матеріалів на основі студентів четвертого курсу факультету управління та інформаційної діяльності Івано - Франківського національного технічного університету нафти і газу.

У даній дипломній роботі було використано наступні методи дослідження теми: метод дискурсивного аналізу, метод синтезу та аналізу, метод систематизації та педагогічного експерименту.

Практичне значення дослідження полягає:

в експліцитності і вираженості всіх текстових категорій (текстовий компонент);

у розробці процесуально-результативної моделі по формуванню дискурсивної компетенції і описі технології її реалізації в процесі навчання;

Структура та обсяг роботи. Дана робота складається із вступу; двох розділів: у першому розділі – подаються визначення термінів “дискурс” та “текст” різними, розглядаються особливості текстових категорій, проводиться аналіз типології текстів, та простежується особливість структури тексту, у другому – подано приклади практичного застосування дискурсивної компетенції, розглянуто роль дискурсивної компетенції в моделі професійної підготовки майбутнього перекладача, розроблений комплекс вправ із урахуванням результатів проведеного анкетування; загальних висновків, списку використаних літературних джерел (кількість джерел - 67), додатків (кількість додатків – 7). Обсяг дипломної роботи – 62 сторінки, загальний обсяг роботи - 103 сторінки.

РОЗДІЛ 1

Лінгвістичні основи розвитку дискурсивної компетенції.

1.1 Визначення категорій тексту і дискурсу в сучасній лінгвістиці.

Теорія дискурсу як прагматизованої форми тексту бере свій початок з концепції Е. Бенвеніста, який розмежовував план дискурсу (discоurs) – мовлення, яке привласнюється людиною, яка говорить, і план оповідання (recit). Під дискурсом Е. Бенвеніст розуміє “усіляке висловлювання, яке зумовлює наявність комунікантів: адресата, адресанта, а також наміри адресанта певним чином впливати на свого співрозмовника” [7, 276]. У лінгвістичній літературі термін 'дискурс' використовується дуже часто, однак на сьогоднішній день не існує єдиного визначення, що охоплює всі контексти його вживання, що, утім, навряд чи й можливо, оскіль-ки дослідники, які користуються цим терміном, виходять із різних позицій. До того ж сутність дискурсу та евристика його ана-лізу знаходяться у стані розробки й уточнення.

Звернімось до визначень дискурсу, що наводить Д. Манжено ( за [46, 338] ):

еквівалент поняття 'мовлення', тобто будь- ' яке конкретне висловлення;

одиниця, що за ' розміром більша за фразу, висловлення в глобальному сенсі, по-слідовність окремих висловлень (граматика тексту);

вплив висловлення на його одержувача, внесення висловлення в мовленнєву ситуацію, що включає суб'єкта та адресата, час та місце мовлення (праг-матика);

бесіда як основний тип мовлення (аналіз діалогу);

мов-лення, що привласнюється мовцем, на противагу 'оповіданню', що і розгортається без ексиліцитного втручання суб'єкта;

еквівалент поняття «мовлення» як актуалізація, диверсифікованість 1 на поверхневому рівні, на противагу 'мові' як системі мало диференційованих віртуальних значень (дослідження мовних одиниць 'у мові' й 'у мовленні');

система обмежень, що накладаються на необме-жене число висловлень у силу певної соціальної чи ідеологічної по-зиції (наприклад, 'феміністський дискурс', 'адміністративний дис-курс') (напрямок критичного аналізу дискурсу);

висловлення/текст із погляду дискурсного механізму (французька школа аналізу дискурсу).

З наведених визначень видно, що дискурс іноді ототожнюється з мовленням — на противагу мові (визначення (1) і (6)); при такому підході дискурсом може бути й окреме висловлення. Визначення (2) — дискурс як лінійна послідовність висловлень — є звуженням попе-реднього визначення, але також структурно-орієнтованим, тобто воно не виходить за межі дихотомії де Соссюра [49, 67]. При прагматичному підході дискурс визначається як висловлення в комунікативній ситуації (виз-начення (3)); при цьому формою дискурсу може бути як діалог, так і монолог. Визначення (4) виходить із попереднього, звужуючи поняття дискурсу до діалогу — висловлень, породжених різними мовцями. У визначенні Е. Бенвеніста (5) природа дискурсу уточнюється: це 'мов-лення, що привласнюється мовцем', яке протистоїть 'оповіданню, що розгортається без експліцитного втручання суб'єкта висловлення' та відводиться за межі дискурсу. У визначення (7) уводиться поняття соціального контексту, під яким розуміється система соціальних обмежень/ідеологічних позицій. У визначенні (8) до уваги приймаються механізми сприйняття й породження дискурсу. Однією з вартих уваги рис тексту є те, що його інтерпретація здіснюється через речення, при чому речення розглядаються як члени дискурсу. Наявність змістовної надбудови, спроможної з’єднати окремі речення в єдине ціле і призводить до утворення зв’язного тексту або дискурсу. Смислова інтерпретація зв’язності дискурсу є причиою схеми розгортання тексту.

У лінгвістиці тексту 70-х р. р. терміни дискурсу і тексту звичайно ототожнювалися, що пояснювалося відсутністю в деяких європейських мовах слова, відповідного франко-англійському “дискурс”, яке замінювалося терміном “текст”. Отже, аналіз дискурсу збігався зі структуралістськи орієнтованими граматикою тексту, лінгвістикою зв’язного тексту (В. Дресслер, П. Сьюрен, С. Шмідт, Р. Гарвег, Р. Богранд, О. Москальська, І. Беллерт, Ф. Данеш та ін.). Дискурс розглядався як текст у контексті різних фонових чинників, занурений у життя; як вербальне представлення комунікативної події (Дж. Браун, Дж. Юл, Н. Арутюнова й ін.)[45, 113].

У 80-ті р. р. з метою розмежування тексту та дискурсу використовувалося розрізнення аспектів: мовного й соціального, статичного й динамічного відповідно. Цьому сприяли концепції Е. Бенвеніста, який уважав дискурс мовленням, невіддільним від мовця; Т. ван Дейка, який розглядав дискурс як комунікативну подію, спосіб актуалізації тексту в певних ментальних і прагматичних умовах; К. Пайка, який убачав у дискурсі результат процесу взаємодії в соціокультурному аспекті. Під впливом теорії мовних актів, лінгвопрагматики, когнітивної лінгвістики аналіз дискурсу отримав функціональне спрямування, а дискурс почав розглядатися як комунікативна подія, ситуація, що інтегрує текст з іншими її складниками, зокрема, екстралінгвальними соціальними й референційними чинниками, обставинами, часом, простором комунікації), когнітивними та психологічними чинниками, які опосередкують взаємодію учасників спілкування, іхні мотиви, цілі та стратегії. У такому розумінні дискурс отримав