Навіть значення поняття «етнос» до цих пір являється неоднозначним. У вивченні цього поняття вітчизняними та зарубіжними науковцями домінує насамперед такі точки зору: етнос розглядається як реальна соціальна група, що склалася впродовж історичного розвитку суспільства; етнічні спільноти розглядаються як соціальні конструкції, що виникають і існують в результаті цілеспрямованих зусиль політиків і творчої інтелігенції з метою досягнення колективних цілей, перш за все для забезпечення соціального комфорту в рамках культурно гомогенних спільнот [16, с. 14].

Для психолога питання про відмінності між цими двома підходами, що представляють протилежні полюси тлумачення одного і того ж поняття, не є настільки важливим. Значно важливішим є визнання того, що етнос виражає психологічне прагнення людей до єдності і виявляється у етнічній ідентичності. Що ж собою являє явище етнічної ідентичності? В чому воно проявляється? Як виникають ті чи інші етнічні спільноти?

У зв’язку з розвитком капіталістичних відносин у ХVІІІ столітті увагу мислителів того часу (Ш. Монтеск’є, Д. Юм, Г. Гегель, Й. Гердер, К. Гельвецій) привертають поняття «нація», «народ», «національний характер». Вивчення цих понять визначало напрям розвитку етнічної психології та поступового її перетворення в самостійну науку. У ХVІІІ столітті найбільшого поширення набула точка зору географічної детермінації, найвідомішим представником якої був французький філософ-просвітник Ш.Л. Монтеск’є. Влада клімату сильніша від усіх інших влад, стверджував Монтеск’є. Національний характер різних народів формується під впливом кліматичних умов. Всупереч Монтеск’є англійський філософ Д. Юм вважав, що люди не зобов’язані тією чи іншою рисою свого характеру ні повітрю, ні клімату. Розумні істоти тяжіють до спілкування, до об’єднання в спільноти, вступають в контакти між собою. В результаті об’єднання людей крім особистого характеру кожної людини виникає також і спільний національний характер. Німецький філософ Й. Гердер стверджував, що на життя суспільства впливають як зовнішні (кліматичні, географічні) фактори, так і внутрішні [16, с. 16-21].

Визначення національного характеру мислителями ХVІІІ століття, звичайно, були далекими від наукових. Це були лише перші шляхи, описи і узагальнення, які не опиралися на емпіричне підтвердження. В них не враховувалася діалектика національного і загальнолюдського, не містилося питання про те, які ж істинні фактори впливають на його формування. Однак їхня заслуга полягає у приверненні інтересу до цих питань та наданні поштовху для подальших досліджень в цьому руслі.

У другій половині ХІХ століття етнопсихологія перетворюється в самостійну науку. Пов’язано це з іменами Г. Штейнталя, М. Лацаруса, В. Вундта. Позитивно вплинув на розвиток молодої науки і той факт, що в психології почали застосовувати перші експериментальні методи. Питання етнопсихологія розглядалися в руслі поняття «народного духу». Поняття «народний дух» вони трактують як суму духу окремих індивідів, які об’єднані в спільноту. Отже, народний дух являє собою союз, принцип, ідею народу, що визначає його єдність. Крім цього Штейнталь та Лацарус намагаються розглянути питання про елементи «народного духу». Такими вони вважають мову, міфологію, релігію, народну творчість (фольклор) та мистецтво. На перше місце вони ставлять мову як найперший духовний прояв, пробудження народного духу [67, с. 10-12].

Концепція «народного духу» знайшла своє продовження у роботі французького соціолога Г. Лебона «Психологія народів і мас». Центральним тезисом вчення Лебона являється вчення про душу народу. Згідно з ним доля народу визначається її душею. Кожний народ має тільки йому властиві дух, душевний склад, душу, а остання відрізняється від душі іншого народу. Форми правління, політичні організації в межах народу є похідними від душі народу [35, с. 48].

З самого початку розвитку етнічної психології стало зрозуміло, що народ, нація, етнос є не тільки простою механічною сукупністю окремих індивідів, а являє собою цілісне утворення, яке характеризується такими поняттями як народний дух, національний характер тощо. Об’єднання людей відбувається на основі як матеріальних, так і ідеальних факторів, хоча провідне становище займають вищі, духовні прагнення людини. Основну роль у приєднанні людини до певної групи, засвоєння її норм і правил поведінки відіграє потреба в ідентифікації. Що собою являє потреба людини в ідентифікації з кимсь (чимось) і яке її міце в ієрархії потреб людини?

Походження потреби в ідентифікації пов’язане, по-перше, з тим, що в колективі людина почуває себе в більшій безпеці; по-друге, особа відчуває потребу в самоідетифікації з певною групою, усвідомлення самої себе як невід’ємної частини колективу. Проблема в ідентичності полягає перш за все в усвідомленому сприйнятті особою тих культурних норм та зразків поведінки і свідомості, системи цінностей та мови, усвідомленні свого «Я» з позицій культурних характеристик, які панують в даній спільноті, виявленні лояльності до них, самоототожненні себе саме з цими культурними зразками, що позначають не тільки спільноту загалом, а й кожного її представника зокрема [71, с. 56].

Отже, основою для з’ясування значення поняття «ідентичність» є вчення про людські потреби.

Спроби визначити та класифікувати людські потреби почали здійснювати ще античні філософи. Мислителі ХVІІІ століття також прагнули осмислити різноманітні людські потреби. У ХІХ ст. цю тему широко розглядав А. Шопенгауер, а у ХХ відомий американський філософ, психолог Еріх Фромм. В своїй праці «Мати чи бути» він спробував типологізувати людські потреби. Першою Фромм називає потребу у спілкуванні, у міжіндивідуальних зв’язках. Ізольований, штучно викинутий із суспільства індивід губить соціальні навики, втрачає культурні стандарти. Друга потреба, описана Фроммом, – це потреба в творчості. Тварині властиве пасивне пристосування, люди прагнуть перетворити