Інша мова звичайно використовується в поліетнічних спільнотах як засіб спілкування з іншими етнічними спільнотами. Як правило, інша мова слугує лише частковим засобом закріплення власне етнічних культурних норм.

Всім відомо, що мова являє собою поліфункціональне явище, функції якого можна загально поділити на когнітивні, соціальні і особистісні. Говорячи про соціальні функції мови, пов’язаних з етноідентифікацією, дослідники пропонують виділяти функції мови як етнічного фактора, тобто йдеться про виділення етнодиференціюючих та етноінтегруючих властивостях мови.

Адекватне пояснення неоднозначності ролі мови в становленні та збереженні етнічної ідентичності можливо тільки в міжгруповому контексті. Етнічні групи знаходяться в безперервному контакті. В поліетнічному середовищі функціонують різні мови, і етнічна ідентичність кожної з діючих груп значною мірою обумовлена компетентністю її членів у «чужих» мовах і ступенем відповідності реального і бажаного їх використання.

Найпоширенішими концепціями, на основі яких робиться висновок про етнічну приналежність людини є:

теорія соціальної ідентичності Г. Тєшфела і Дж. Тернера;

концепція етнолінгвістичної життєдіяльності Г. Джайлса, Р. Боргіуза, Д. Тейлора;

модель двохвимірної ідентичності Дж. Беррі [24, с. 77].

Г. Тешфел и Дж. Тернер висувають загальний психологічний принцип, згідно з яким специфіка групової категоризації полягає в тому, що групова ідентифікація нерозривно пов’язана з іншим когнітивним процесом – диференціацією груп. А соціальна ідентичність в широкому значенні – результат процесу порівняння своєї групи з іншими соціальними об’єктами. Саме в пошуках позитивної соціальної ідентичності індивід чи група прагнуть самовизначитися, відокремитися від інших, автономізуватися.

Опираючись на теорію соціальної ідентичності, Г. Джайлс із співавторами досліджують роль мови в міжетнічних відносинах і розробляють теорію етнолінгвістичної життєздатності. Вони розглядають соціокультурні детермінанти, що здатні спонукати комунікантів до використання рідної мови як засобу комунікації. До таких детермінант відносяться статус мови, кількість розмовляючих та інституційна підтримка. Етнолінгвістична життєздатність групи – це те, що об’єднує групу, члени якої в міжгрупових відносинах поводять себе відмінно від інших спільнот. Міжгрупова відмінність буде сильнішою, якщо члени етнічної спільноти: 1) чітко ідентифікуються зі своєю етнічною групою і розглядають мову як важливий вимір своєї ідентичності; 2) сприймають свою групу як групу з високою етнолінгвістичною життєдіяльністю. Останнє дає групі можливість вижити і домінувати в міжгруповому просторі. Якщо групи мають низьку етнолінгвістичну життєдіяльність або взагалі її не мають, то вони перестають існувати як такі, що відрізняються від інших груп. Чим вища реальна чи уявна етнолінгвістична життєздатність групи, тим в більшій мірі індивіди прагнуть з нею ідентифікуватися.

Модель двовимірної етнічної ідентичності стверджує, що етнічні ідентичності зі своєю і чужими етнічними групами можуть існувати відносно незалежно одна від одної. Члени етнічної групи можуть мати як сильну, так і слабку ідентифікацію і зі своєю групою, і з групою домінуючої більшості.

У всіх підходах одним із ключових понять являється зміна ідентичності під впливом соціокультурної ситуації в суспільстві і статусів груп, що взаємодіють між собою [24, с. 79-80].

Дослідження впливу мови на формування, становлення, можливу трансформацію етнічної ідентичності громадян є дуже актуальним, якщо брати до уваги нашу з Вами країну. Мовне питання було і залишається однією з найгостріших проблем сучасної України. Внаслідок фактичного поділу країни за мовним критерієм деякі дослідники говорять навіть про існування двох держав – російськомовної України на Сході та Півдні та україномовної на Заході і в Центрі (Кривицька О., Рябчук М.) [55, с. 67]. Хоча поділ країни на дві мовні територіальні групи не є унікальним (приклади: двомовні Бельгія і Канада, тримовна Шотландія, чотиримовна Швейцарія), ситуація в Україні нетипова з двох причин. По-перше, співвідношення україномовної та російськомовної частин населення не відповідає співвідношенню українців і росіян на території України (згідно з переписом населення у 2001 році українці в Україні складають 77,8 % від загальної кількості населення, росіяни – 17,3 %. Українську мову вважають рідною 67,5 % населення України, російську мову визнали як рідну 29,6 % населення) [21, с. 58-59]. По-друге, кількісно найбільший український етнос фактично має дискримінований статус мови, а мовно-культурну асиміляційну загрозу становить не етнічна більшість, а етнічна меншість. По-третє, мовне питання в країні перетворилося останнім часом на чинник постійної напруги та можливих конфліктів: дуже часто мова стає підґрунтям для упередженості, стереотипів, забобонів однієї частини населення щодо іншої. В масовій свідомості давно вкоренилася думка, що саме мова первинна, якщо говорити про національний менталітет, і володіння українською чи російською «формує» відповідне світобачення і спосіб мислення її носіїв.

В період радикальних перетворень в Європі та руху мультилінгвізму на початку 1990-х років провідні європейські вчені зазначали, що для формування гармонійного і толерантного суспільства громадян треба вчити позитивно сприймати свою відмінність та відмінність інших. Багатство Європи вони вбачали в мультикультуралізмі та багатомовності. Однак в Україні мовна проблема останнім часом лише загострюється, а в свідомості громадян однієї нації домінує примітивний поділ на «своїх» і «чужих», що, в свою чергу, стає перешкодою на шляху формування української національної ідентичності.

Нині в Україні дві мови (не беручи до уваги «суржик», яким користуються значна частина центральної України, хоча це переважно мешканці сільської місцевості) фактично слугують підставою для «дифузії ідентичності» та розбіжностей між усвідомленням української ідентичності в регіональних вимірах.