14 | Політичні чинники | 3,95 | 14 | 7,30 | 10

15 | Пошук орієнтирів в перенасиченому інформацією світі | 3,18 | 15 | 5,40 | 12

Крім того було встановлено, ким відчувають себе респонденти насамперед (важливим фактором, що однозначно має велике значення, є політичні процеси в нашому перехідному суспільстві):

населення району чи міста – 27,27 %;

регіону – 4,55 %;

України в цілому – 22,73%;

Європи – 15,91 %;

світу в цілому – 29,55 %.

Ряд інших питань відносно розвитку афективного компоненту етнічної ідентичності і рівня толерантності/інтолерантності до інших свідчить про повагу, почуття гордості за своїх співвітчизників і толерантне ставлення до представників інших національностей, що позитивно корелює з даними методики «Типи етнічної ідентичності».

Щодо питання про можливість власної етнічної метаморфози, то тут відповіді поділилися приблизно порівну з невеликою перевагою небажання ніяких метаморфоз (45 % - так, 55 % - ні). Бажання етнічної метаморфози у відповідях респондентів носить ситуативний тимчасовий характер, більше з цікавості («Це б було цікаво», «На деякий короткий час, щоб пізнати культуру інших» тощо).

Абсолютна більшість опитаних (згідно методики «Типи етнічної ідентичності») виявляють позитивний тип етнічної ідентичності. При чому тут немає суттєвої різниці між україномовною та російськомовною вибірками. Тобто, «нормальна», позитивна ідентичність притаманна для всіх респондентів. Це свідчить про повагу до власної етнічної спільноти і толерантне ставлення до представників інших спільнот. Якщо створити (на основі узагальнення) єдиний загальний образ респондента україномовного і російськомовного, то відсоткове співвідношення в ньому типів етнічної ідентичності можна подати у вигляді діаграми. Як бачимо ситуація майже однакова. Позитивна етнічна ідентичність становить 40,56 % у російськомовної вибірки і 32,32 % в україномовної. Відповідно етнонігілізм – 6,12 і 10,04; етнічна індиферентність – 20,41 і 21,46; етноегоїзм – 10,71 і 11,20; етноізоляціонізм – 8,93 і 10,73; етнофанатизм – 13,27 і 14,17 (див. рис. 2.2. і 2.3.).

Рис. 2.2. Типи етнічної ідентичності (російськомовна вибірка).

Рис. 2.3. Типи етнічної ідентичності (україномовна вибірка)

де, 1 – етнонігілізм; 2 – етнічна індиферентність; 3 – позитивна етнічна ідентичність; 4 – етноегоїзм; 5 – етноізоляціонізм; 6 – етнофанатизм.

Таким чином можна підвести підсумки нашого дослідження.

Етнічна ідентичність займає одне з головних місць в структурі Я-концепції особистості поряд з іншими компонентами соціальної ідентичності. В україномовній вибірці етнічна ідентичність займає домінуючу позицію. В російськомовній – відсувається на другий план; домінують сімейний і навчально-професійний компоненти соціальної ідентичності.

Як і україномовні, так і російськомовні українці характеризуються толерантністю в ставленні до представників інших національних меншин. Виявлено високий рівень позитивної етнічної ідентисності і середній рівень етнічної індиферентності.

Помічено, що мова займає провідне місце в процесі формування етнічної ідентичності, а саме позитивної етнічної ідентичності. Найбільшу роль в становленні ідентичності належить таким чинникам, як «сім’я», «мова», «місце народження», «школа», «культурні традиції». Сім’я є основним чинником, який називають як україномовні, так і російськомовні. Мова в україномовній вибірці займає друге місце, а в російськомовній – тільки четверте.

Українське суспільство – це двомовне суспільство. Вплив цього фактора на життя громадян характеризується певними тенденціями. Ця ситуація загрожує поглибленням етнічної маргінальності серед людей. Маргінальність проявляється у витісненні етнічного компонента з ідентифікаційної матриці громадян або в суттєвому розширенні меж власної ідентичності.

Особливої ролі при цьому набуває мовне питання. Рідну мову людина, як правило, засвоює не замислюючись над цим, як свого роду природну даність, в якій зберігаються всі накопичені етносом знання та його життєвий досвід, що згодом передаються наступним поколінням. У процесі міжетнічної взаємодії умовно можна виділити два специфічних напрямки: активність щодо власної культури і позитивну або негативну активність щодо іншої. Якщо реакцію, пов’язану з власною культурою, можна розглядати як природну, то факт опанування етнічною групою цінностей іншої культури виводить безпосередньо на проблему мовної компетентності, завдяки якій механізми міжетнічної інтеграції стають більш доступними для соціологічного дослідження. До того ж це стосується не лише мови і пов’язаних з нею функцій спілкування, а й визначення реальних соціокультурних меж щодо комунікативної свободи щодо іншої культури.

Серед багатьох чинників консолідації нації мова займає одне з провідних, але не вирішальне місце.

Намагання примусити жителів Південної та Східної України одразу заговорити по-українському не є виходом із ситуації. Це закладено в їхній свідомості протягом століть і не варто кардинально руйнувати цього, бо це може мати дійсно трагічні наслідки як для особистості, так і для держави в цілому. Для консолідації нації потрібно шукати інші шляхи.

Десятки мільйонів українців, байдуже якою мовою вони розмовляють, повинні раз і назавжди зрозуміти, хто такі «ми», аби не потрапляти більше до ідеологічних та психологічних пасток. Біда українців в тому, що вони надто зациклюються на мовному питанні. Ще дисидент-шістдесятник В. Мороз вбачав головну хибу національно-визвольних змагань свого покоління української інтелігенції вбачає саме у тому, що «все починалось і закінчувалося мовою», «не було твердого розуміння, що мовою нація не вичерпується».

Тим часом ескалація мовного питання, за Морозом, просто згубна, бо провокує серед українців капітуляційні настрої. Адже справді, коли людині говорити: «Якщо ти не знаєш мови, ти не українець», — то цим її можна лише знеохотити до будь-чого українського. Такі настанови прищеплюють російськомовному українцеві комплекс неповноцінності, нижчевартості. А це не сприяє пробудженню національної самосвідомості, навпаки, може спричинити самоідентифікацію за суто мовною ознакою. Так що в кожному разі ці настанови є руйнівними, підсумовує Мороз.

Велика частина української нації на сьогодні