На основі багатьох досліджень, проведених протягом всього розвитку етнопсихології, виявлено, що провідну роль з-поміж усіх цих факторів відіграє мова.

Мова як соціальне явище розглядається як система знаків, що слугує засобом людського спілкування, мислиннєвої діяльності, способом вираження самосвідомості особистості, передачі від покоління до покоління і зберігання інформації про навколишній світ. Мова – носій суспільної свідомості [63, с. 968-969]. Вона є специфічно людським засобом спілкування, що існує об’єктивно в духовному житті людського суспільства; є однією з найважливіших рис людської психіки, це ознака, що дає підстави для виділення людини зі світу тварин. Мова виникла в процесі становлення самої людини як суспільної істоти, в процесі спільної трудової діяльності. Біологічними передумовами виникнення мови були звуки та рухи, які спостерігались у первісних людей і слугували засобом спілкування, задоволення потреби в обміні думками, у пізнанні властивостей предметів та явищ, що оточували людину і позначалися словами. Відомий вітчизняний лінгвіст-філолог В.І. Абаєв розкриває питання зародження мови через взаємодію і конфронтацію між племенами первісних людей [56, с. 220]. В ранню епоху, коли ще не було достатньої густоти популяції, відповідно не виникало «тертя» між людськими групами і міжгрупової опозиції, а, отже, тим самим початкових явищ мовлення і свідомості. Одна людська орда нічим біологічно не відрізнялися від іншої. Нові – соціальні – опозиції, що прийшли на зміну біологічним, могли знайти вираження і об’єктивуватися тільки в символах. Такими символами і стали перші соціально-оброблені звукові комплекси, перші слова. Вони позначали приблизно те, що ми виражаємо зараз займенниками «ми», «наше», на противагу «не-ми», «не-наше»… В цих перших соціально-симовлічних висловлюваннях пізнавальний елемент був нероздільно злитий з оціночно-емоційним: «наше» означало «хороше», «не-наше» – «погане». Все двоїлось в свідомості перших людських колективів, все ділилося на «наше» і «не-наше». Можливо, історію людства слід розпочинати не з появи першого кам’яного знаряддя чи першого глиняного посуду, а з того часу, коли відносини між людськими групами стали регулярним явищем і наклало певний відбиток на життя первісного суспільства, на психіку і поведінку первісних людей. Слово як символ колективу втрачає будь-який сенс, якщо воно не протиставляється будь-якому іншому символу іншого колективу. В одній, окремо взятій, ізольованій людській общині мова не могла зародитись, якого б прогресу ця община не досягла в інших сферах. Слово могло зародитися тільки в контакті двох людських спільнот, як вогонь висікається зіткненням двох каменів. Первинна людська мова – це «набір соціодиференціюючих засобів, тобто знаків, що слугували для розмежовування одного колективу від іншого».

Отже, спочатку із загального набору сигнальних звуків виділялися комплекси особливого призначення, особливої функції: вони виражали приналежність до даного колективу. Потреба весь час відмежовуватися від інших колективів, протиставляти себе їм, породжувала велику кількість диференційованих звукових комплексів соціально-символічного характеру і створювала чудові умови для тренування голосового апарату і для постійної диференціації, поповнення і збагачення лексики. Робота свідомості починалася з усвідомлення свого колективу в його протиставленні іншим колективам і в подальшому відображала всі модифікації цих відносин. Протиставлення «ми» і «не-ми», будучи першою соціальною класифікацією, було і першою лексико-семантичною опозицією. Відомий вітчизняний етнопсихолог, дослідник питань палеопсихології Б.Ф. Поршнєв багато в чому погоджується з думками Абаєва, проте в їхніх поглядах є деякі відмінності. Абаєв стверджує, що перш за все існували ізольовані і розсіяні групи, а вже згодом відбувається «тертя» між ними. Поршнєв же говорить, що, навпаки, спочатку існувала аморфна єдність виду з хаотичними невизначеними відносинами, а потім відбулося розділення на протиставляючі групи («ми і вони»).

Отже, як бачимо з цих теорій, вже виникнення мови нероздільно пов’язане з проблемами приналежності до «своєї» чи «чужої» групи [56, с. 222-223].

Взаємозв’язок мови і етнічної ідентичності – одна із основних проблем дослідження в етнопсихології. Це пов’язано з особливим місцем мови в ряді основних компонентів етносу і перш за все з тим, що саме мова здавна розглядається вченими як один з найважливіших факторів етнічної ідентичності.

Дослідження цього питання триває вже довго, протягом всього розвитку етнопсихології. Ще в ХІХ столітті фундатори психології народів філософ М. Лацарус та мовознавець Г. Штейнталь вважали мову «першим проявом» народного духу – хоча і не єдиним. Серію досліджень мови як одного з конкретних елементів народної психології продовжив В. Вундт. М. Хайдегер стверджував, що для людини світ її рідної мови – це «дім буття», «найінтимніше лоно культури». М. Унамуно писав, що мова – це кров духу [21, с. 43].

В українській науці та літературі до мови ставилися як чи не до найбільшої святості. З часів М. Костомарова і П. Куліша поширеними є твердження типу: мова – головна ознака нації, а, отже, й найважливіша запорука її існування. Істинна любов до своєї країни немислима без любові до своєї мови. Людина, байдужа до рідної мови, – дикун. Вона шкідлива за самою своєю суттю, оскільки її байдужість до мови пояснюється повною байдужістю до минулого, теперішнього і майбутнього свого народу [31, с. 59-60]. Найбільш радикально висловлює цю думку відомий вітчизняний педагог К. Ушинський: «…Доки жива мова народна