І.Я. Франко розглядав українську мову як важливий чинник духовного розвитку народу, національного самоусвідомлення, самоідентифікації. Утвердження національної самодостатності зрештою починається з віри в «культурну будущину України як окремого етнічного організму з окремою мовою й письменством» [74, c. 144]. Франко виступав поборником думки, що загальноукраїнська літературна мова відіграє провідну роль у формуванні української нації. І. Франко, на відміну від деяких мовознавців Наддніпрянщини (І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, А. Кримський), які заперечували проти можливого впливу західноукраїнських мовних елементів на український національний стандарт, цілком закономірно наголошував на їхній внесок в загальну мовну скарбницю. Вчений усвідомлював, що загальноукраїнська літературна мова ще формується, отож її доробком мають стати елементи, що їх виробило письменство різних регіонів. Франко виявив у мовнолітературній суперечці демократичний, широкий підхід, ту далекоглядність, що мала на меті зрештою досягти уніфікації, звести воєдино народжуване в мовній практиці різних регіонів, а тим самим зблизити варіантні норми, якщо не подолати, то принаймні применшити відмінності культурно-етнічного характеру[30, с. 409-413]. Мета цієї об’єднувальної, синтезованої праці на мовній ниві була спрямована на втілення в життя високої ідеї – «витворити з величезної етнічної маси українського народу – українську націю, суцільний культурний організм» [73, с. 175].

В кінці ХІХ століття О. Потебня утверджував психологічну, а не соціальну основу етнічної спільності. Поняття «народність» визначається у нього насамперед мовою [57, с. 31].

І. Огієнко вивчав і досліджував мову в широкому контексті культурологічних, літературознавчих, етнографічних, релігієзнавчих студій. Визначаючи самобутній характер кожного народу, властиве йому відмінне світобачення, світосприйняття, вчений своїми численними працями стверджував думку про те, що окрема мова є ознакою окремого народу, а кожен окремий народ має оригінальну, своєрідну культуру.

За оцінкою І Огієнка, «мова – це наша національна ознака, в мові наша культура, ступінь нашої свідомості. Мова – це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування. Мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб…І поки живе мова – житиме й народ як національність» [47, с. 239-240]. Дослідник одним з перших показав роль української мови як виразника душі нації, як певного органу культури, традиції. Саме через мову зрештою визначається психічний стан, «інваріант» національного характеру українця. І поки жива мова – житиме народ, а що найголовніше – його національна «окремішність» [30, с. 419-420].

Відомий мовознавець і лінгводидакт сучасності В.І. Кононенко зазначає, що своєрідність «мовної особистості» визначається мовою, якою вона користується, національний характер формується як через національну мову, так і через спільність історичного досвіду, етнокультурних традицій, з орієнтацією на той національний ідеал, що створило українство впродовж свого існування в часі і просторі. Звернення до мовної особистості в її національній самодостатності і самоідентифікації дає новий поштовх і вносить суттєві корективи в процес вивчення рідної мови. На мотиваційному рівні мовленнєвої діяльності виявляють себе прагматичні, індивідуальні потреби і ціннісні орієнтації особистості в їх національній специфікації. Звідси видно, що мова займає важливе місце в структурі особистості людини і тісно взаємопереплетена з іншими її елементами. [30, с. 428].

На сьогоднішній день проведена велика кількість досліджень, присвячених цій тематиці. В процесі ідентифікації з етнокультурними нормами певної етнічної спільноти найбільше значення має мова, яка, будучи фактором етнічної ідентичності, відображається в ній в якості культурних уявлень про етнічну мову. В зв’язку з цим доцільно розглянути поняття «етнічна мова», «рідна мова», «інша мова». Дані поняття можуть співпадати, або нести різне смислове навантаження в кожному окремому випадку.

Етнічна мова – це перш за все мова етносу, що являється його ознакою. Етнічна мова створює основу внутрішньо етнічної нормативної єдності, обслуговує комунікацію етносу в цілому, забезпечує соціальну взаємодію і соціокультурні відносини в процесі комунікації між всіма членами етносу, що належать до різних соціокультурних прошарків. У випадку, коли деякі представники відходять від своєї етнічної мови, вона все ж зберігає роль етнічного символу і визначає внутрішню налаштованість людини на виконання етнокультурних норм, закладених в дитинстві.

На основі рідної мови формуються первинні ознаки мовленнєвої взаємодії. Це, як правило, материнська мова, перша мова, яку засвоює дитина в родинному спілкуванні, за допомогою якої здійснюється первинна соціалізація і культуризація особистості, знайомство з нормами, цінностями, традиціями свого етносу. Відомий психолог Л.С. Виготський наголошував, що засвоєння рідної мови відбувається неусвідомлено і мимовільно, тобто йде знизу вверх, засвоєння ж другої, третьої мов відбувається іншим шляхом – зверху вниз, тобто через усвідомленість і довільність [14, с. 34]. І це підкреслює значну інтегрованість рідної мови зі сферою підсвідомого і несвідомого, коли повноцінно діють такі психологічні механізми, як навіювання, наслідування, імітація, емоційне зараження. У своїх наукових працях Л.С. Виготський довів, що культурні знаки (передусім знаки конкретної мови) слугують своєрідними «знаряддями», оперуючи якими суб’єкт формує свій внутрішній світ, основними одиницями якого стають значення (певні узагальнені та когнітивні елементи свідомості) і смисли (афективно-емоційні компоненти). Саме ці значення та смисли відіграють головну роль при утворенні міжфункціональних зв’язків між мисленням і мовленням, між мовленням і самосвідомістю особистості. Саме з таких значень розростається тканина людської психіки. Через засвоєння рідної мови починає формуватися етнічна