Залежно від особливостей співвідношення зіставлюваних предметів виділяють 4 типи метафор, побудованих на:

1) заміні живого живим :

«Тривого моя! Катерино! Ходім!» М.Вінграновський;

2) заміні неживого живим. Цей тип метафори називається уособленням чи персоніфікацією:

«Реве та стогне Дніпр широкий» Т.Шевченко;

3) заміні неживого неживим : «Зерна роси»;

4) заміна живого неживим :

«Дівчатко — клинчатко, золотава струна» С.Телнюк.

Чи не найчастіше маємо справу з антропо,- зоо,- та багатоморфною метафоризацією - оживленням предметів і явищ, приписуванням їм властивостей людей, тварин, рослин.

Зворотним видом до оживлення є опредметнення - уподібнення людських якостей, абстрактних понять, технічних процесів до якостей, явищ і процесів речовинного предметного світу : потік свідомості, гострота розуму.

Можливі різні форми граматичного вираження метафори:

1. Дієслівні (адвербіальні) метафори, виражені дієсловами та його формами;

2. Атрибутивні виражені прикметником або дієприкметником;

3. Іменні (субстантивні) ;

4. Комбіновані.

Матеріали проведеного дослідження У структурі метафор важливу роль належить дієслову. Саме воно сприяє створенню динамізму в художньому тексті, рухливості, активізує їх. Наприклад:

Як і епітет та порівняння, метафора не лише конкретизує уявлення про предмет, а й виражає відповідне ставлення до нього мовця.

Микола Вінграновський як прозаїк при творенні слів-образів та лексико-семантичних парадигм використовує лексичні засоби художньої мови, засоби контекстуально-синонімічного увиразнення мовлення. У художніх текстах не знаходимо жодного зайвого слова чи елемента, яке є будівельним матеріалом у створенні базового наскрізного слово-образу.

Так в оповіданні «Гусенятко», зашифровано переплетення елементів природи з елементами дитячої психіки, насамперед у цьому ж таки слові-образі. Названий художній текст – про драму в природі: народження пташеняти перед вильотом у вирій під пальбою рушниць і водночас про "невчасних" дітей, народжених у роки війни. У цьому тексті багато антонімів, синонімів, є епітети, метафори, порівняння.

Страждання пташеняти, самовідданість і жертовність пташиного батька, людська доброта й людська бездушність загострюють погляд дитини на світ, роблячи її зіркішою, готовою протестувати і повставати проти зла. Це розкривається через використання антонімічних пар, які допомагають зосередитись на певних деталях. Найважливішими є такі пари антонімів як «тихо—крик» , «гусячий—людський» , «небо—земля» , «небо—вода» , «вниз—вверх». Ці антоніми підкреслюють, головним чином, слово-образ. Зображено за їх допомогою протиставлення людини і природи. Через оце протиставлення помітний і зв’язок з навколишнім середовищем.

Як уже згадувалось, гусенятко – центральний образ. Це – дитя природи, народжене у невдалий час. Розкриттю цього образу найбільшою мірою сприяють синоніми і кореферентні ряди: «ірій —табун» , «гусенятко—мізинчик» , «підросте – стане на крила» , «заплакало—запищало» , «нервує – сердиться» , «дивився – шукав»; : «вичавимо з болота козака», «окунь вхопив Петра за вус», де наявна синонімія значень , «згорблене, вогке, сумне, з прилиплою шкаралупкою на дзьобику» , «жовтеньке карапузеньке тільце» , «мамине крило»; а також метафори «на дзьобі зима» , «вилізло з грудей», «відірватись від погибелі» тощо.

Автор уникає порівнянь, більше акцентуючи увагу на метафорі.але все ж таки вони є в тексті, переважно поширені, які більше стосуються гусака, на якого покладена важлива функція виховання дитини: «молодий, на ірій молодший від неї(гуски)». Це безсполучникове порівняння. В іншому випадку– «запекло, наче сперся він ним (крилом) не на воду, а на вогонь»– закодований мотив людини і природи, боротьба за існування, певна жертовність себе.

Наскрізним словом до образу гусеняти співвідносно виступає слово «вода», під яким у тексті розуміється життя; семантика його розкривається через використання різних лексичних засобів, їх зв’язок і взаємо доповнення. Сюди належать антоніми, синоніми, порівняння епітети та метафори. Порівняймо: «На струмені вода була не така, як при очереті. При очереті вода комизиста, вредна, то те їй не те, то якийсь корінь чи яма, і вода там нервує, сердиться, вічно щось їй не так; на струмені вода гінка й вільна, вона, ця струмінна вода, не питає, хто по ній пливе і до кого, летить вона вільно під осінньою ніччю, аж дно під цією водою дзвенить». У широкому метафоричному тлумаченні світло й тепло пробуджують воду; і вона народжує й годує весь світ; це одна з основних стихій, животворна сила, запорука плодючості.

Ключовими словами повісті «Первінка» є такі: Первінка, «тиша тиха, холодна», «голос молока», «пригорща пшениці», що складають лексико-асоціативну парадигму, яка допомагає відтворити тяжкі часи, в яких діє Первінка та доповнюють образи інших героїв.

У центрі розповіді – маленький хлопчик Миколка, який у тексті невіддільний від іншого центрального образу, співвідносного зі словом-образом "Первінка". Він – маленька людина, яка вже міркує по-дорослому, а світ ще не відвикла сприймати по-дитячому. Про це свідчать лексичні засоби художньої мови й тропи : «золотий запах духів», «корова», «десятку давайте здачі», «понапихав щавлю»; «окрайчик хліба і цибулина – ковбаса», «яструбки – літаки».

Подорож дає змогу автору показати голограму долі у повоєнному селі – голод, нестатки, перші паростки нового мирного життя, великі надії та сподівання на завтрашній день. Незважаючи на ці обставини, Миколка росте життєрадісним, допитливим, чуйним і лагідним. Війна забрала в нього кілька років дитинства, але не вбила в ньому свіжості дитячого сприйняття світу.

«А над садом у синьому небі цвіли білі молоді хмари. Миколка зіперся на граблі і пішов очима до них, до їхніх білих і чистих облич…Он мати стоїть з братом і сестричкою на руках. А це ось він: сам Миколка, веде Первінку степом з базару в село додому. Ось дід Рятушняк шкандибає…»

Мрійливість хлопчика передається епітетами «у ??????? небі», «???? ?????? хмари», багатою метафорою «цвіли хмари», «пішов