В.В.Виноградов у ранніх своїх працях пов'язує в одне ключові слова з "певним стилістичним ядром", яке, "незмінно присутніє у стильових побудовах... Проникнення в структуру художнього твору, в його складну систему мовленнєвих засобів, що формують його естетичну, стильову та словесну єдність, може приймати форму пошуків "того стилістичного ядра, - за теорією В.Виноградова, - тієї системи засобів вираження, що незмінно присутня в творах... автора, хоча б у межах окремого періоду його творчості".

Внутрішньо, іманентно ключове слово, процес його утворення і, головне, функціонування і в "Лінгвістиці" Е.Бенвеніста фактично змикається із "тотальною символізацією" мови, її онтологічної природи - "Думка у своєму становленні обов'язково приходить до символу, оскільки її формування із самого початку символічно", - цитує послідовник Р.Якобсона Е.Бенвеніст лінгвіста Н.Делакройкса та продовжує - Вжити символ - значить зафіксувати характерну структуру якого-небудь об'єкта і потім зуміти ідентифікувати її в різних інших множинах об'єктів. Символізація... є одночасно принципом абстракції та основою творчої фантазії".

Семантичний аналіз з використанням ключових слів здійснюється з урахуванням того, що в художньому тексті "утворюються специфічні семантичні поля, їх основа - слова з семантичною багатоплановістю".

Ключовим словам властиві ієрархічні відносини. Ті з них, які у цих відносинах займають "верхнє" місце, утворюють ядро семантичного поля; підпорядковані їм ключові слова складають словесні ряди, які є на периферії семантичних полів художнього тексту. Слід відзначити, що структура семантичних полів у художньому творі багаторівнева з взаємоперетинаючими зонами. Між різними семантичними полями в художньому тексті можуть реалізовуватися відношення включення.

У семантичне поле художнього тексту входять не тільки елементи з явними зв'язками синонімії в загальномовній суті. "Це власне поле. І все ж слова в одному полі об'єднуються якоюсь загальною ідеєю... Більш того, саме це мовленнєве загальне створює художній ефект, тому що виникає складна проекція семантики одних слів на інші".

При здійсненні семантичного аналізу важливим є не тільки виявлення ключових слів та їх ієрархії, але й сприйняття структури семантичних полів у всіх її складниках. Особливу увагу необхідно звертати на взаємодію полів художнього тексту. В результаті цієї взаємодії, як вважає Ю.Караулов, "створюються ніби парні протиставлення". Дуже важливо розглядати такі опозиції, тому що в них через авторське сприйняття відображаються в тій чи іншій мірі суперечності реального світу, відтворені в світі художнього тексту.

Ключове слово, як правило, майже завжди у процесі розгортання композиції і загальної структури художнього твору переростає у символ, але вже іншого порядку; символ "авторизований", "естетизований" його творцем і такий, що належить, наприклад, тільки Т.Шевченкові, тільки В.Стефанику, тільки М.Коцюбинському чи М.Хвильовому; більше того, як ми практично переконаємося згодом, саме із ключового слова, слова-образу виростає ціла система символіки, система рухова, динамічна, що кожним своїм функціональним значенням націлена на головну концепцію твору.

Різноплановість самих слів-образів як семантичної категорії , що характеризується певною розпливчастістю поняттєвої структури , викликає неоднорідність "поведінки" мовних одиниць щодо їхнього оточення. За цих умов використання словесної образності в художніх текстах зумовлюється не лише історико-культурною традицією, а й естетичними чинниками. Оскільки символіка образу є вже вихід за межі суто художнього аспекту, функціонування слів-образів із сфери народної культури в художньому мовленні веде до розширення рамкової організації тексту , аж до усвідомлення загальнонародних, а подекуди – й загальнолюдських цінностей . «Трансцендентний метафізичний смисл частини символізованих понять, що не завжди піддаються концептуалізації , виводить їх за межі обов’язкової співвідносності образу і його словесно-художнього осмислення ». Але і за таких умов слова-образи внаслідок можливих семантичних трансформацій, розширення значення, перетворення його в слово-ідею, слово-символ входять у систему культурної традиції, образного світосприймання і тим самим – у позамовний світ, в оточення, властиве певному соціуму .

Наближений своєю функціональною роллю до ключового слова є такий елемент художньої структури, як рефрен, тобто повторення слова або групи слів, здебільшого в поезії; слів, найбільш значущих для твору, для автора; в українській новелістиці (класичній і сучасній), яка дуже часто у видатних майстрів цього жанру межує із верлібром. Рефрен у ролі ключового слова часто вживаний, наприклад, у таких новелах, як "Інтермецо" М.Коцюбинського, "Моє слово" В.Стефаника, "Дорога і ластівка", "Арабески", "Кіт у чоботях" та в інших новелах М.Хвильового.

У прозових текстах М.Вінграновського ключові слова – важливий (базовий) елемент лексико-семантичної парадигми.

2.1. Поняття лексико-семантичної парадигми: загальна характеристика

Слова в мові існують не ізольовано. Вони об'єднані за спільністю значень у групи, мікросистеми. Кожне слово в своїй мікросистемі має певне місце, і його значеннєвість визначається цим місцем, бо семантичний зміст слова зу-мовлений відношеннями, які формуються в сітці протиставлень даного слова іншим словам цієї ж мікросистеми. Лексико-семантична система є найрухомішою серед усіх мовних рівнів. Однак, змінюючись, вона має здатність до саморегулювання, тобто такої перебудови, яка б не порушувала системності, що необхідно для постійної комунікативної придатності.

Будь-яка зміна в лексичному складі мови позначається на системних відношеннях. Нерідко трапляються випадки, коли слово, набуваючи нового значення, впливає на появу подібних значень у всіх інших семантично по-в'язаних із ним словах. Інакше: відбувається семантичне "зараження" слів певної мікросистеми, внаслідок чого у системних об'єднаннях виникає паралелізм значень, а нерідко – й форм. Так, зокрема, коли якесь із