Зображувальні можливості мови розширюються також і завдяки властивості слів мати не лише пряме, а й переносне значення. Так, у прямому значенні дієслово «бігти» може бути застосоване тільки до живих істот, що мають ноги і можуть справді бігати (хлопчик біжить, заєць біжить). Якщо ж ми словом «біжить» визначаємо рух неживих предметів (хмарка біжить, вода біжить) або понять (час біжить, думка біжить), тут ця мовна одиниця матиме переносне значення.

Переносність можлива лише тоді, коли між предметами, про які мовиться, є певна схожість або зв'язок.

Слова і вирази, вжиті в переносному значенні на основі схожості предметів або зв'язку між ними, називаються т р о п а м и . Тропи, як і майже всі інші засоби виразності, виникли в розмовній мові, звідки перейшли спочатку до фольклору, а потім – і до літератури.

Художня функція тропів полягає в тому, що вони допомагають виділити, підкреслити в зображеному характері, явищі, предметі потрібну рису чи якість, сприяють їх індивідуалізації . В доборі відповідних тропів виявляється авторська оцінка зображуваного. Тропи надають мові художньо-образної виразності, емоційності, поетичності.

Тропи використовуються переважно в авторській мові; в мові дійових осіб їх значно менше. У досліджуваних текстах М.Вінграновського є різні вияви тропів. Зупинимось на характеристиці деяких.

Епітет (від грецького "додаток") – це слово, що вказує на одну з ознак того предмета, який називається, і має на меті конкретизувати уявлення про нього. Це один з найдавніших засобів посилення картинності й емоційності мовлення.

Так називається слово, або декілька слів, які додаються до звичайної назви предмета, щоб посилити її виразність, підкреслити в предметі одну з його ознак саме ту, яку в певному випадку важливо висунути на передній план, привернути до неї увагу читача.

Епітет інакше ще називають образним або поетичним означенням, протиставляючи в такий спосіб його логічному означенню предмета, завдання якого також полягає в тому, щоб конкретизувати уявлення про предмет, про який ідеться.

Кожне означення залежно від того, якого слова воно стосується, може бути й простим граматичним означенням і поетичним епітетом: «золотий перстень» — «золоті руки», «годований кабан» — «на апостольськім престолі чернець годований сидить». Отже, епітет можна визначити тільки в контексті.

Прикметники, що означають кольори, будуть простими означеннями тоді, коли вони лише вказуватимуть на колір («синє чорнило», а не чорне, зелене, червоне); епітетами — тоді, коли вони, вказуючи на колір, передаватимуть красу предмета чи явища, поетично їх змальовуватимуть («синє небо», «синє море»).

Епітет, що підкреслює найхарактернішу ознаку того предмета, про який ідеться, можна називати характерологічним або пояснювальним. Епітет інколи не просто виділяє характерну рису предмета, а ще й посилює її. Такі епітети можна назвати посилювальними. Наприклад : ??????? зрада, вечір ????????? та інші.

Розрізняються епітети прості й метафоричні. Прості епітети не мають в собі елемента перенесення, вживаються в прямому значенні слова (схвильоване море, запашна квітка). Отже, прості епітети, по суті, не є тропами. Але в зв'язку з тим, що кожний простий епітет може бути метафоричним, їх теж умовно відносять до тропів.

Епітети відповідають на запитання: який? яка? яке? хто? що? як? і можуть бути виражені різними частинами мови: іменниками («Зимонько-снігуронько, наша білогрудонько» — Л. Глібов), прикметником («Тим часом сподом, потай від холодної думки, ворушилась тепла, маленька і добра» — М.Коцюбинський), дієприкметником («Задиханий наш поїзд мов загруз на полустанку» —"М.Рильський), прислівником («Будуть вишні, акації й клени так привітно і тепло шуміть» — В.Сосюра), дієприслівником («А братія мовчить собі, витріщивши очі» — Т.Шевченко). Іменниковими епітетами як правило, бувають прикладки; прикметникові та дієприкметникові епітети виступають як означення; прислівникові та дієприслівникові — дають образну характеристику способу та обставини дії.

За ознакою вживаності епітети можуть бути поділені на постійні та контекстуально-авторські. Історично більш ранньою формою епітета є постійний. Постійним називається епітет, який традиційно супроводжує означення предмета закріплюючись за ним постійно в межах певного художнього стилю: синє море, буйний вітер, зелений гай...

Постійний епітет вказує на таку характерну рису предмета, яка водночас із-поміж інших його рис здається найбільш сталою, ідеальною.

Контекстуально-авторський епітет - це епітет, який вимагає точності, а не виключно поетичності висловлювання, відповідності, реалістичності означуваного в предметі самому означуваному предметові, тим конкретним обставинам, у зв'язку з яким даний предмет згадується. Наприклад: ?????? рамки (О.Гончара)

Епітет виявляє надзвичайну смисло- і стильотворчу активність. Він, у сполученні з означуваним предметом, створює такі словесні формули, які вміщують зерно думки, акумульовану енергію, що стає конструктивним чинником.

Надмірне вживання епітетів, нагромадження їх при одному іменникові чи дієслові надає мові велеречивості, пишноти.

У текстах М.Вінграновського наявні і порівняння. Виділення певної риси предмета через зіставлення з іншим предметом, в якого ця риса є визначальною, називається порівнянням. Наприклад: очі сині, як небо; юнак дужий, як Геркулес.

Порівняння має особливо велике пізнавальне значення. Предмети, які ми не бачили, явища, які ми не спостерігали, можемо уявити собі тільки через порівняння з тим, що бачили і спостерігали. Художнє порівняння завжди несе в собі ще й поетичний, емоційний, та оцінний елементи.

У порівнянні розрізняється основний предмет порівняння (який порівнюють) і додатковий (з яким порівнюють).Додатковий предмет порівняння у творі не має самостійного значення: він виступає лише як засіб виділення потрібної риси, основного предмета порівняння. Однак змістовність, влучність і краса виразу великою мірою залежить