В художньому порівнянні повного перенесення рис одного предмета на інший ще немає: різні предмети чи явища тут лише зближуються шляхом зіставлення на основі певної схожості.

Порівняння можуть бути сполучникові й безсполучникові. Перші приєднуються до речення сполучниками: ніби, наче, неначе, мов, немов, як (зрідка — що). Безсполучникові порівняння мають форму орудного відмінка («Горами хвилі підійма»—Т. Шевченко). Утворюються порівняння і за допомогою слів: виглядати так, здаватися, нагадувати.

Розрізняється також порівняння позитивні (прямі) й негативні (зворотні або заперечні). Позитивні порівняння даються в прямій, стверджувальній формі («...дівчинонька така гарна, як зіронька»), негативні — у формі заперечення («Ой то не зоря — то дівчина моя...»). Однак негативне порівняння вказує не на різницю, а на схожість порівнюваних предметів.

У текстах М.Вінграновського, як і в художній прозі загалом, найчастіше використовуються прості (непоширені) порівняння, в яких додатковий предмет лише називається або характеризується тільки двома-трьома словами. Зрідка зустрічаються розгорнені (поширені) порівняння,— тут додатковий предмет характеризується досить докладно. Як правило, додатковий предмет порівняння в реченні стоїть після основного, але іноді буває й навпаки («Неначе цвяшок в серце вбитий, оцю Марину я ношу» — Т. Шевченко).

Між епітетом і порівнянням існує внутрішній зв'язок: характерну рису предмета можна виділити за допомогою й епітета, і порівняння, однозначних своїм змістом: ???????? уста —уста, ?? ??????; ??-??????? вити —вити ??????. Порівняння іноді розглядається як розгорнений епітет. Внутрішнім зв'язком між цими тропами пояснюється і те, що епітет нерідко підсилюється порівнянням.

Одним із визначальних засобів формування образів у прозових текстах М.Вінграновського є метафора.

Метафора як мовне явище має свою історію розвитку і свої особливості, що залежить від її уживання в різних стилях. В сукупності з іншими образними засобами вона сприяє розрізненню як функціональних, так індивідуально авторських стилів мови. Нерідко саме метафора робить стиль автора індивідуальним, самобутнім.

Метафорою називається слово, значення якого переноситься на іменування іншого предмета, пов'язаного s предметом, на який звичайно вказує це слово рисами подібності. Це «один з основних тропів, що полягає в перенесенні властивостей та ознак якогось предмета, явища, стану, аспекту буття на інші за принципом уподібненості, розподібнення».

Метафора, подібно до епітета та порівняння, становить за межу конкретизувати уявлення пре предмет, про який йдеться, шляхом вказівки на певну його ознаку, що висувається на перший план.

Арістотель вважав метафору водночас і порівнянням, лише без слова «як». Очевидно, ці метафори слід вважати проміжними між порівняннями, епітетами і метафорами.

І. Качуровський називає ці тропи семі-метафорами (напівметафорами).

Що складніші метафора то більше вони подібні до загадок, а їх відгадування активізує сприйняття, приносить задоволення.

Аристотель визначив метафору як перенесення імені з одного об'єкта, позначеного цим іменем на якийсь інший об'єкт. Теоретик літератури Києво-Могилянської Академії М.Довгалевський визначив функції метафори як:

1. Найменування деяких предметів, які не мають власної назви;

2. Піднесення значення сказаного;

3. Засоби для досягнення естетичного враження.

Дійсно, метафори використовуються не тільки в поезії. Метафора часто вживається й для позначення тих предметів та явищ, для яких ще не підібрано власних найменувань. У нашому побуті широковживані такі метафори, як «ніжка стола», «ручка чайника» і т. д. Подібні метафори називаються стертими, оскільки переносність їхнього значення стала настільки узвичаєною внаслідок їх загальновживаності, що майже не відчувається.

П.Антокольський зазначає, що «для того, щоб вона мала форму та радіус дії, - ядро в центрі та перспективу навколо нього. Це ядро розкривається, як квітка, нібито не знайома, але ми швидко впізнаємо її аромат, а в кольоровому сяйві, яке вона випромінює, нам бачиться його ім'я», тобто метафора змальовує нам предмет, як квітку, нібито незнайому. Ми впізнаємо його не відразу, а поступово, у кольоровому сяйві, яке породжує відчуття подоби «Тим самим метафора немов би оновлює предмет, демонструє його в незвичному ракурсі» - тлумачить механізм естетичної дії метафори Скиба М.М.[49;101]

Метафора є не тільки образним тропом поетичної мови, а й джерелом виникнення нових значень. При метафоризації виникає оцінно-образна експресивність. «Можливість виникнення оцінного змісту при метафоризації пов'язане з самою природою метафори», - стверджує Сунич Т. «Метафора» - зазначає мовознавець далі, - створюється шляхом прирікації основному суб'єкту ознак допоміжного суб'єкта"[54;139].

За сферою вживання виділяють метафори загальновживані та поетичні. Вони часто вживаються для позначення предметів та явищ, для яких ще не підібрано власних найменувань.

У прозі завдання метафори спрямоване на відображення суті конфлікту, який розкривається у зіткненні персонажів.

Метафоричне мовлення не тільки гальмує, воно збільшує емоційну напругу художньої розповіді. Завдяки метафоричності точніше вимальовуються деталі загальної дії. Метафоричність стилю нерідко пов'язується з відображенням напруженості конфлікту.

Важливою рисою структури метафори в сучасній художній прозі, зокрема і в М.Вінграновського, є широке використання різних шарів лексики.

Часто метафори у прозі мають фразеологічний характер. Вони органічно вплітаються в контекст, відтворюючи образність, колорит і яскравість народного мовлення. Фразеологічні метафори вживаються переважно характеристики негативних персонажів.

Майже завжди метафора виникає як засіб характеризації якогось предмета - виділення і підкреслення його статичної і динамічної ознаки. Проте надалі метафора може підлягати процесу лексикалізації і ставати засобом номінації, приглушуючи свою характеристичність: цукрова пудра, ручка дверей...

Ця вторинна функція метафори - номінативна - може перевести і переводить метафору у сферу наукової термінології. Таке метафоричне походження мають технічні терміни : точка кипіння, точка замерзання, фігура рівноваги...

Лексиколізованими метафорами є багато народних (а часом і літературних) назв квітів, лікарських рослин, трав, кущів, дерев: куряча трава, козине око, жаб'ячі