Епічний театр існував і в інших театральних культурах, а в деяких існує й досьогодні. До таких належить китайський театр, певною мірою індійський та японський театри, а також класичний іспанський театр, народний театр доби Брейгеля та єлизаветинський театр. Проте сам Брехт наголошував на тому, що витоки його театра лежать в в національних традиціях, у віддаленому минулому німецької і нідерландської культури. На його теоретичні засади, як вже зазначалося, значною мірою вплинули праці Гете, Шіллера, Гегеля, Маркса і Леніна, а на форму театра й його театральні прийоми – театральні жанри німецького Відродження, ляльковий театр і ярмаркові “панорами”, здоровий плебейський грубуватий дух німецького народного мистецтва. По суті своїй театр Брехта – типовий площадний народний театр: максимально зрозумілий виклад фабули, провідний жанр – притча, здорова грубість, пристрасть до солоного жарту і навіть деякий “антиестетизм” образів. В.Клюев. Бертольд Брехт – новатор театра. М., 1961. Ст.-41. Провідними художніми засобами стали метафора і символ, але суто сучасні метафора і символ. В основу реалістичного образу було покладено принцип типізації, який виключає появу другорядних реалістичних деталей, які відволікали б від суті образа.

Основним відкриттям Бертольда Брехта був “ефект очуження” (Verfremdungseffekt, V-ефект), який він зробив на прикладі творчості Ч.Чапліна й німецького коміка К.Валентіні, в повсякденні, в практиці деяких театральних культур, особливо китайської та індійської. Суть його полягає в тому, щоб зірвати полог звичності й буденності з давно й, здавалося, добре відомого предмета, показати його з незвичного, несподіваного боку, щоб змусити не просто дивитися на цей предмет, а побачити його, щоб змусити задуматися над ним. Брехт “очужує” предмет не руйнуючи його органічних властивостей, не нав’язуючи якостей йому не притаманних і не властивих. Очужити, за Брехтом, означає “позбавити подію чи характер усього очевидного, знайомого, зрозумілого і збудити, відтак, здивування і зацікавленність”. Бертольд Брехт. Про мистецтво театру. Ст.-239. Вперше V-ефект було використано у п’єсі “Що цей солдат, що інший”, а на сцені втілено у постановці п’єси “Круглоголові й гостроголові” (1934 р.). В подальшому, цей принцип стає провідним в усіх виставах “Берлінського ансамбля”, який Брехт створив після повернення з еміграції у 1949р. Під його керівництвом трупа берлінського Театру на Шіфбауердам наполегливо й досить успішно працювала над створенням нового стилю виконання. У цьому брали участь найобдарованіші актори молодої генерації: Єлена Вайгель, яка була виконавицею майже всіх головних ролей у п’єсах Брехта і для якої він писав ці ролі, Петер Лорре, Оскар Гомолка, а також Неєр та Буш. Як вже зазначалося провідним творчим принципом цього театру став V-ефект, суть якого полягає в тому, щоб спонукати глядача до критики певних суспільних явищ, викликати його на діалог. За Брехтом конфлікт між новим і старим повинен розгортатися в самому персонажі п’єси, в двох основних антагоністах, в групах, між сценою й глядацьким загалом і , нарешті, в самій публіці. Події реального життя зображуються так, що виявляються їхні причинні зв’язки і це викликає у глядачів зацікавлення.

Найпримітивнішим праобразом свого театру Брехт вважав вуличну сцену, коли свідок якоїсь події розповідає про неї тим, хто її не бачив. Тоді оповідач використовує ті самі принципи акторської гри, що і актори брехтівського епічного театру. Актор лише показує образ, лише цитує текст, лише повторює реальну подію. Бертольд Брехт. Про мистецтво театру. Ст.-244. Граючи героя актор повинен одночасно продемонструвати й своє ставлення до нього. Глядач повинен був побачити не Матінку Кураж у виконанні Єлени Вайгель, а Єлену Вайгель, яка грала Матінку Кураж. Актрисі з успіхом вдалося виконати вимоги режисера і постановника (Брехта), “діставшись до самої серцевини драматичних переживань її героїні, зберегти ясність розуму і твердість оцінок”. Г.Бояджиев. От Софокла до Брехта за сорок театральных вечеров. М., 1981. Ст.-318. Брехт прагнув викликати не співпереживання героям, а аналітичний підхід до їх вчинків, критичне сприйняття тих умов, у яких доводиться діяти героям. У статті “Короткий опис нової техніки акторського мистецтва, викликаної ефектом очуження”(1940) він писав: “Головна перевага епічного театру з його ефектом очуження, єдина мета якого – відображення світу, що має бути змінений, це – його природність, його земний характер і його відмова від будь-якої містики, котра з давніх-давен властива звичайному театрові”. Брехт заперечував перевтілювання в образ, він був проти створення ілюзій дійсності в театрі, навіть під час гри актор повинен був залишатися собою. В епічному театрі руйнується “четверта стіна”, яка відокремлює глядача від акторів, від глядача нічого не приховують: він стає свідком зміни декорацій, переміщення героїв, тощо. Зникає ілюзія замкненності дії, ілюзія “підглядання”, зникає враження незадіяності глядача у процесі, який відбувається на сцені. Події історизуються і соціально визначаються оточенням. Там же. Ст.-244. Історизувати, відтворити події і образи як історичну минущість також означає їх очужити. Автор організовує фабулу таким чином, що створюються не конкретні, а “загальні” ситуації, в яких людина виступає просто людиною, людиною, якою вона була і є протягом різних епох. Наглядно демонструється, що можуть