Північний масив, який охоплював Середню Наддніпрянщину, Полісся, Волинь, Наддністрянщину й Прикарпаття (від Прип`яті до витоків Стиру, Горині, Случі, Тетерева й Ірпіня), був частиною значно ширшого ареалу археологічної культури празько-корчацького типу (V—VІІ ст.). Цей ареал у загальних рисах відповідає території розселення склавінів, про яких розповідає Іордан (VІ ст.). Нащадки празько-корчацької культури влилися безпосередньо в культуру Київської Русі. Північний діалектний масив став у майбутньому основою північного наріччя української мови.

Південний протоукраїнський етномовний масив сформувався на початку VІ ст у лісостепах Середньої Наддніпрянщини, включаючи й середні течії Сули, Псла, Ворскли, а також у Надпоріжжі, по Дніпру між Тясмином і Россю та в Прутсько-Дніпровському межиріччі. Цей тип в фрхеології дістав назву “Культура пеньківського типу”, яка проіснувала до другої половини VII ст. н. е. Ареал пеньківської культури чітко збігається з территорією антів, про яких повідомляють Іордан та Прокопій Кесарійський.

У південному діалектному ареалі, на основі якого згодом сформувалося південно-західне наріччя, виникла більшість фонетичних рис, характерних лише для української мови. Отже, відомі нам з літопису східнослов'янські угрупування (на території нашої України у павнічної частини — це дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, у південній етномовній зоні — частина полян, уличи, тиверці, білі хорвати) на передодні об'єднання їх у межах Київської Русі являли собою територіальні, політичні союзи державного типу.

Повного й остаточного злиття колишніх союзів у так звану давньоруську народність не сталося, спільної давньоруської народнорозмовної мови ніколи не було.

Термін “давньоруська мова” має право на існування, але вживати його правомірно лише щодо писемно-літературної мови, яка, поряд із церковнослов'янською, обслуговувала всі сфери державного життя і була спарвді спільною (хоч і з певними регіональними мовними особливостями) для всієї території Київської Русі.

Не всі дослідники з цим погоджуються. Традиційне твердження про Київську Русь як колиску трьох східнослов'янських народів не має під собою реального наукового грунту, — його слід відкинути як ідеологічну вигадку.

Виразні місцеві протоукраїнські особливості формувалися у галузі граматики, ситаксису, лексики.

Як відомо, унаслідок занепаду зредукованих ъ та ь виникло чимало фонетичних перетворень, спільних для всіх східнослов`янських діалектів, але значна кількість цих змін у різних діалектних ареалах дала різні результати, що стали новими розрізнювальними особливостями окремих східнослов`янських мов, зокрема, стали притаманними лише українській мові: перехід о, е в і у нових закритих складах (віл, кінь, піч), розвиток приставних голосних о, і (овруч, олжа, іржа, імла), поява сполучень -ри-, -ли- у позиції між приголосними (глитати, дрижати), поява форм типу відкритий, рий, злий, шия, умийся, зміна приголосних л>ў (вовна, вовк, товстий), пом`якщення приголосних з, ц, с у суфіксах -зький, -цький, -ський (польський, галицький), асиміляція j м`якими приголосними і як наслідок, — їх подовження (життя, зілля, збіжжя, суддя, ніччю)тощо.

Отже, заключним етапом процесу формування української мови як самостійної мовної системи був занепад зредукованих ъ та ь.

Цей процес у південно-західних протоукраїнських говорах завершився в першій половині ХІ ст. У протоукраїнських північних говорах — протягом першої половини ХІІ ст., а в проторосійських говорах — лише в кінці ХІІІ ст.

Формування української мови, як і інших східнослов`янських, почалося від праслов`янського періоду і розтягнулося на декілька століть. проте процес становлення східнослов`янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочася з української мови через те, що майже вся територія нинішньої України була частиною прабатьківщини слов`ян, а інші східнослов`янські регіони в той час ще були заселені неслов`янськими племенами — балтами та фінно-уграми.

Отже, рубіж ХІ—ХІІ ст. можна умовно визнати початком самостійної історії української мови як мови українського народу.

Походження української та російської мови

На думку деяких «знавців мови», українська мова – це діалект російської мови, який сформувався внасвідок входження південноруських земель до складу Речі Посполитої у другій половині ХVІ століття.

Але це лише частково вірно, бо все ж таки українська та російска мови мають лише єдине джерело - старослов’янську мову. Апологети цієї теорії посилаються, по-перше, на те, что населення Старослов’янської Русі розмовляло однієею, старослов’янською мовою, а , по-друге, наявність в сучасній українській мови слів польського походження.

Розглянемо ці «аргументи» більш докладно. Якщо прочитати хоча б декілька текстів старослов’янською мовою, то не можна не помітити, що до української лексики вона ближча, ніж до російської. Для приклоаду порівняємо хоча б декілька слів:

Ст.-сл. Укр. Рос.

черленый червоний красный

брашно борошно мука

аксамит оксамит бархат

мрежа мережа сеть

челн човен лодка

ковач коваль кузнец

З наведених порівнянь неважко зробити висковок, що лексичною основою української мови є старослов’янська мова, а точніше, її південний діалект.

Щодо впливу польської мови на українську, то заперечувати цей факт не можна. Але слід зауважити, що, по-перше, жодна в світі мова не розвивається абсолютно відокремлено від інших; по-друге, на формування української мови помітно влинув насамперед тюркський чинник, а не польський (слова тютюн, дах, рух, кавун, сірник, кабак та багато інших – тюркського походження) і, по-третє, в українській мові є слова, які не співзвучні ні польським, ні російським еквівалентам.

Наприклад:

Рос. Польськ. Укр.

роза ружа троянда

искусство штука мистецтво

захватывать пориваць захоплювати

отвращение встрет відраза

монах законік чернець

священник ксьонз парох

Наведені тут слова не могли утворитися внаслідок змішування польських слів з російськими. Отже, українська мова має власний лінгвогенез, тобто еволюцію, що не притаманно жодному діалектові. До цього слід додати, що перші