Тепер щодо ополячування української мови та суспільства. На кінець ХVІ століття, тобто після укладення Люблінської (1569р.) та Берестейської (1596р.) уній більшість українського населення складало селянство. Решта жила в містах і була за соїм складом не тільки багатонаціональною, а ле й багатоконфесійною. Городяни, як правило, об’єднувалися в національно-релігійні граомади (польські, німецькі, українські), ретельно зберігаючи е тільки батьківську віру, але й рідну мову. Отже, в містах полонізація буле дуже обмеженою і поширювалася переважно на українську шляхту, яка склала менше 1% населення українських земель.

Щодо розпорошеного по численних селах та хуторах селянства, то полонізуючи цю верству за повної відсутності засобів масової інформації та розгалуженої системи освіти було просто неможливо. До того ж сама шляхта навіть і не збиралася обтяжувати себе такою «благородною місією», як вчити польської мови своїх хлопів.

Якщо розглядати будь-яку мову в історичному ракурві, то слід зазначити наступне. В періоди родоплемінного устрою суспільства та державотоворення мова існує віключно у формах діалектів. І лише внаслідок становлення централізованої держави на основі одного або кількох діалектів формується загальноприйнята державна мова.

Московська держава формувалася протяком XIV - XVI століть. Водночас формувалася і мовва цієї держави. До речі, фахівці назівають її не старослов’янською, а староросійською. Отже, існує багато підстав стверджувати, що українці і росіяни були двома націями, що вже мали власні традиції і власні мови.

Українська та російська мови – сестри рідні

У результаті контактів між мовами взаємовпливи неминучі. Це не може викликати жодних заперечень, якщо певні слова чи звороти запроваджуються не штучно, а з вимоги самого життя, осідаючи на стале підгрунтя мови іншого народу.

Так російська лексикографія поповнилася суто українськими запозиченнями: хата-лаборатория, хлебороб, стерня, комнезам, незаможник, куркуль, повстанец, самостийник, делянка, заочник, косовица, доярка, пятисотенница, керманич, побратим, порожняк тощо. Навіть численні найменування географічних одиниць північного сусіда перенесено з нашої мови: Орловщина, Тамбовщина, Рязанщина, Смоленщина (порівняймо: Полтавщина, Київщина, Сумщина). Живцем засвоєно побутово-етнографічні українізми: девчата, кузня, жинка, горилка, криница, трембита, полонина, рушник, куманец і т. ін. Деякі слова потрапили в російську не в готовому, а в трохи зміненому вигляді, як, приміром, чрезвычайный, де до українського прикметника звичайний додано старослов’янський префікс чрез. Російщення української мови взагалі та її словникового складу зокрема відбувалося за радянських часів не з доброї волі нашого народу, а примусово, за наказом згори. Неозброєним оком можна побачити, скільки ще й тепер у нас побутує слів і висловів, створених на кшталт російських або вживаних з не притаманним українській мові значенням. Ці русизми почуваються тут так само впевнено, як у себе вдома. Про це вже писалося і мовилося багато, але зрушень не помітно.

Ось лише деякі з них: виключення (треба виняток), в залежності (залежно), роговиця ока (рогівка), сиворотка (сироватка), уступка (поступка), заключення (висновок), оточуюче середовище (навколишнє), пополам (наполовину), похожий (схожий), тьотя (тітка), кладовка (комора),нерозбериха (безлад), пішком (пішки), плодотворний (плідний), клюква (журавлина), жовтуха (жовтяниця), швидше всього (найшвидше), площадка (майданчик), командировка (відрядження), учбовий (навчальний), тим не менше (а втім, проте, однак), рахувати (вважати), жесть (бляха), застінок (катівня), купляти (купувати), чолка (чубчик), скряга (скнара), прихожани (парафіяни), вмішуватися (втручатися), головокружіння (запаморочення), добавляти (додавати), дома (вдома), жарений (смажений)... Кальки можуть використовуватися тільки тоді, коли в нашій мові немає потрібних слів і висловів для позначення того або іншого предмета, істоти, явища тощо. Але, як бачимо, все це звичайнісінькі дублети питомих, широковживаних лексичних одиниць рідної мови, які не лише відтісняють їх на другий план, а й узагалі витискують із загального вжитку.

Про деякі етапи нищення мови

За останніх триста літ неволі московські колоніальні власті видали понад триста указів та циркулярів, спрямованих на заборону і навіть на знищення української мови, цієї оселі буття духу народу, найважливішого національного ідентифікатора, з допомогою якого кожна нація вирізняється з-поміж інших, усвідомлюючи себе самодостатнім і самочинним суб'єктом історії.

Започаткувалася ця тяжка руйнація мови невдовзі після Переяславської ради, коли московські ченці й дяки прилюдно спалили на вогнищі перший том "Четьій Миней" Дмитра Туптала. Вслід за цією подією церковний собор у Москві 1690 року осудив і заборонив до вжитку книги визначних українських письменників і богословів С. Полоцького, П. Могили, С. Ставровецького, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радиволовського і ін.

Оскільки і угро-фінська, і татарська мова, що панували у Московщині, для культурного розвитку були малопридатними, цар Петро І наказав свої сатрапам замінити кирилицю на "гражданку", яка зовсім не відповідала фонетико-морфологічній структурі руської (української) мови. Безцеремонно переписавши "Граматику слов'янську" Мелетія Смотрицького, московити закували нашу мову в чужу "уніформу" і силоміць поєднали її з граматичними законами російської мови, перервавши таким чином розвиток українського правопису на два століття. Тоді ж таки (1721) було запроваджено цензурування при друкуванні книжок українською мовою. В Україну надсилалися московські підручники із суворою пересторогою для шкіл з "произношением росссийских букв и исправном на то употреблением". Це був перший смертний вирок українській книжці.

За царювання Петра ІІ 1729 року з'явився указ переписати з україн-ської мови на російську всі державні закони і постанови, вивезти з України (Гетьманщини) архіви та історичні документи. А дещо пізніше