Щоп'ять - щодесять років до України з Москови і Петербурга засилалися грізні заборони на право друкування українських книжок, зокрема підручників для шкіл. Особливо ревно дбала про "обрусение народов", щоб вони "перестали глядеть как волки из лесу", цариця Катерина ІІ. Це з її волі запроваджено навчання (1783) із суворим застереженням "о исправном и неукоснительном наблюдении как учителям, так и учащимся правил российского правописания". Попам і дякам наказано правити в українських церквах молитви і службу Божу "голосом, свойственным российскому наречию". Запопадливо заходилася цариця-цивілізаторка переіменовувати назви поселень, аби в такий спосіб прискорити відчуження українців-малоросів від своєї історії.

Творення т. зв. слов'яноруської (словеноросійської) мови на заміну староукраїнської літературної мови, малозрозумілої московитам, стало основою і знаряддям формування "общерусского языка", взагалі ро-сійської культури. При такій ситуації освічене українство, розуміючи заборону своєї мови з народною фонетикою та діалектною північно-західною основою, заходилося шукати порятунку шляхом компромісу - староруською мовою (С. Полоцький, Г. Сковорода). Завдяки тому, що в духовних тайниках народу збереглися народні пісні, школярські вірші та інтермедії, українська мова раптом вибухнула "Енеїдою" І. Котляревського, творами Т. Шевченка, П. Куліша, Г. Квітки-Основ'яненка та ін.

На духовне пробудження україн-ського народу Росія відповіла жорстокими репресіями. 1817 року була закрита Києво-Могилянська академія як головний центр нашої культури. Натомість з метою русифікації відкрито Київський університет. Суворо заборонено вживати вислови "Україна", "український", знято з ужитку слова "Малоросія" і "малороси", впроваджено назви "Юг Росии" та "Южноруський", тобто "русский".

За браком місця лише побіжно згадаю найголовніші укази та розпорядження, за допомогою яких російські шовіністи вбивали україн-ську мову. Насамперед це сумно-звісний циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва (1863).

Він забороняв видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою. Не менш зловісним був і таємний Емський указ імператора Александра ІІ, яким категорично заявлялося "украинского языка не было, нет и быть не может". Цим же указом заборонялося ввозити українські книжки з-за кордону, друкувати оригінальні твори і переклади "на том же наречии", окрім історичних пам'яток та документів і творів художньої літератури, із засторогою, щоб "не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания". З'явився закон і про заборону українського театру і друкування українських текстів до нот.

Як завше, заохочувалося зро-сійщення українського населення, але й тут не обходилося без певних заборон. Так, в указах 1869 і 1888 років писалося про доплату царським чиновникам "в десяти юго-западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев".

Після жовтневого перевороту 1917 року більшовики, не змінюючи тактики царів, розробили далекосяжну стратегію знищення україн-ської мови, як і її головного носія - народ. Щоб якнайповніше виявити провідників національної ідеї, новітні країни впровадили в 20-х роках т. зв. українізацію. Цього, як показав процес СВУ (1929), виявилося замало, і тоді Москва заходилася ліквідувати резерв українського національного духу - селянство. Було вчинено небачений в історії людства геноцид - голод 1932-1933 рр., який забрав близько 10 мільйонів селян.

Разом з голодомором і великим терором 1937-1938 рр. розпочався політико-волюнтаристський наступ на внутрішню структуру української мови. 1933 року затверджено новий правопис. На фонетичному рівні вилучено літеру Ґ, замінено грецьку "тета" на позначення Т. Позбавлено йотації голосних а, у, о (ія, ю, йо) у словах іноземного походження (аудиторія замість авдиторія). Щоб розхитати морфологічний рівень української мови, було вчинено грубе втручання в її флексійну структуру, зокрема вилучено закінчення И в родовому відмінку однини іменників третьої відміни (радости - радості, любови - любові) і т. д. Зросійщення так глибоко вкорінилося в мовний організм, що сучасні покоління трактують його як органічний розвиток української мови.

Варто згадати постанову ЦК КПРС 1983 року, за якою вчителям доплачували 16 відсотків надбавки до платні за навчання російської мови і літератури в школах і вузах. А як розуміти "рекомендації" хрущовської доби про відмову "за бажанням" батьків вивчати українську мову в школах? Наш "меч духовний" (Л. Баранович) спрямували проти нас самих або, кажучи словами поета: "Що чуже - то наше. /А що наше - нам же й чуже/ Наша доля ворожа / Нас доріже - нашим ножем" (В. Стус).

І нині в незалежній Україні ми зробили українську своєю державною мовою, захистивши і зберігши її. Але беручи до уваги такі традегіні факти історії треба пам’ятати іще один важливий закон: треба берегти, любити рідну мову та водночас поважати інші.

Слово не стоїть на місці...

Воно безперервно рухається з однієї мови в іншу... І в нашій мові повно таких цікавих слів.До найбільших з кількісного погляду належать німецькі.

Вони так органічно адаптувалися в нашому мовному вжитку, що в багатьох випадках не сприймаються як слова іншомовного походження. Це, наприклад, будувати, гаптувати, гамувати, коштувати, мусити, мордувати, мурувати, керувати, плюндрувати, вага, варта, груба, келих, кухоль, комин, лантух, ганчірка, кучер, крам, шафа, шина, смак, рятунок, рама, кімната, картопля, крейда, будинок та багато інших назв реалій, пов’язаних з побутом і різними сферами давніх ремісничих виробництв.

Німецькі лексичні запозичення вживають також на позначення предметів, понять і процесів у царині техніки та будівництва (верстат, домкрат, кельма, клейстер, клапан, кран, муфта, стамеска, фуганок, шпунт, шланг, штукатурка), військової справи (бруствер, гаубиця, гауптвахта, єфрейтор, офіцер, солдат, фельдмаршал, фланг, штаб, штурм), мистецтва (арфа, балетмейстер, камертон, капельмейстер, лейтмотив, танець), друкарства (абзац,