Вербальна комунікація має системніший, структурованіший характер. Невербальна комунікація не є такою чіткою, хоча й вона несе в собі досить інформації.

Комунікація може бути усною, письмовою або друкованою. Усна комунікація дає можливість швидкого реагування, передає всі нюанси розмови. Тому, наприклад, допит для слідчого цікавіший в усній формі.

Письмової комунікації потребують від людини, приміром, державні установи. Ми розписуємося, пишемо, підписуємося, таким чином фіксуючи, що саме нами написано той чи інший документ.

А як було в минулому, коли не було писемності? Тоді роль усного слова була значно важливішою, слово було вагомішим. Важко уявити обставини, за яких людина могла б його порушити. Аби ще ускладнити цей процес, у ньому брали участь свідки. Продавалася земля, і свідки запам'ятовували, що саме так це й було. А щоб сила слова була вагомішою, використовували грудку землі. Або ж іноді свідків тягли за вуха. Нині свідки також збереглися, наприклад, у ситуації весільної церемонії.

Друковану комунікацію, на додаток до письмової, запропонував використовувати представник Празької лінгвістичної школи І. Вахек. Справді, збільшуючи кількість адресатів, ми вже не можемо докладно передавати особливості адресанта, того, хто пише. Ми уніфікуємо письмо, роблячи його друкованим. Однак, надсилаючи привітання, ми прагнемо власноруч написати його на листівці.

Комунікація може бути формальною або неформальною. До першої відносять офіційні ситуації, які значно сильніше контролюються їхніми учасниками. Неформальні ситуації відображають невимушений характер розмови. В даному разі ми використовуємо не раніше заготовлені тексти, а створюємо їх під час розмови. І той, а також інший варіант є досить поширеними на практиці.

Можемо побудувати класифікації щодо обліку кількості співрозмовників:

1 — внутрішня -комунікація, коли людина розмовляє сама з собою;

2 — міжособистісна комунікація;

3 — 5 — комунікація в малих групах;

20—30 і більше — пуфіінна комунікація. Наприклад, виступ перед аудиторією. Тут уже наявний функціональний розподіл: активний оратор і пасивна аудиторія;

100 й більше — організаційна комунікація. Коли люди працюють в одній організації, вони пов'язані багатьма комунікаційними ситуаціями, які, загалом, і формують клімат фірми, заводу і т. ін. Так з'являється ієрархічна комунікація: від вищих до нижчих. Може виникнути розходження між формальним (тобто призначеним) і справжнім лідерами.

1000 й більше — масова комунікація, зокрема газети, телебачення, журнали, радіо.

Це все різновиди комунікації в межах однієї мови і однієї культури, але, оскільки в світі близько 3 500 мов, то, навіть користуючись англійською мовою, латиноамериканець і європеєць — як співрозмовники — можуть почуватись некомфортно, оскільки вони звикли розмовляти в різних манерах. Відтак можемо назвати такі різновиди комунікації, як міжнародна та міжкультурна, і оволодівання ними також потребує особливих навичок.

Таким чином, комунікація — це складний процес, кожна модель якого може взяти з нього певні особливості. Дж. Фіске взагалі поділяє всі теорії (моделі) комунікації на два класи.

В одному випадку комунікація розглядається як передача повідомлень, і її завданням є якомога точніше передати сигнал від джерела до одержувача. Відповідно, роль цього адресата досить пасивна, він може одержувати тільки те, що передав йому адресант.

Інша школа стверджує, що комунікація є виробництвом і обміном значеннями. Тут вивчаються тексти й культури. Повідомлення в цьому разі буде не просто передаватися в незмінному вигляді, а, певніш за все, виникати з одержаного самим адресатом. Ми, своєю чергою, можемо назвати це фізичними або гуманітарними моделями.