Ввічлива людина привітна і уважна до інших. Якщо її про щось запитують чи просять зробити якусь послугу (щось принести, подати, комусь допомогти і т.д.), вона завжди робить це охоче.

Треба бути ввічливим у словах, у тоні, у жестах, у діях. Ввічливі слова («будь ласка», «дякую», «будьте ласкаві» і т.п.), сказані грубим голосом, розв'язним тоном, перестають бути ввічливими.

Ввічливість — прикмета добре вихованої людини, вміння ласкаво й привітно обійтися з людиною. Існує ввічливість чисто зовнішня, формальна, прищеплена вихованням, але не сприйнята серцем холодної егоїстичної людини, — та й така ввічливість — великий осяг в суспільному житті, бо вимагає самоопановання й уважности до інших: людина, що не вміє панувати над своїми поривами, ніколи не буде навіть і формально ввічливою. Саме тому французький соціолог Лекомт дю Ноуї вважав, що мірилом культурности якоїсь країни треба вважати ввічливість її громадян, і додавав:"Що суспільство більш культурне, так воно буде і ввічливе, те ж суспільство, в якому основи ввічливости втрачаються, виявляє безперечний симптом культурного занепаду..."

Справжня — не тільки формальна ввічливість — це ласкавість серця, це увага до ближнього, що походить із доброзичливости, із глибокого почуття солідарности, що засвідчує про певний духовний розвиток людини, бо, як зазначає німецький філософ Кайзерлінґ, "людина не може бути досконалою внутрішньо, якщо зовнішньо поводиться недосконало..."

Людина груба, брутальна, неввічлива самою своєю поведінкою засвідчує свою духову мізерію. Натомість св. Франціск Асізький говорив:"Знай, мій предорогий брате, що ввічливість — прикмета Бога, який з ввічливости дає своє сонце і дощ однаково праведникам і неправедникам..."

Другий італієць, психолог Мантегацца, уважав що ввічливість — випромінювання доброго серця: "Квіти можуть бути гарні, навіть коли вони не пахнуть, але квітка гарна — подвійно гарна. Людина сувора може бути добра, але людина добра й ласкава — подвійно добра..."