НАВЧАННЯ РІДНОЇ МОВИ НА ОСНОВІ ЕТНОПЕДАГОГІКИ

В ЗАГАЛЬНООСВІТНІЙ ШКОЛІ І-ГО СТУПЕНЯ

Навчання рідної мови, головною метою якого є формування та розвиток мовної особистості школяра загальноосвітньої школи І-го ступеня, є одним із напрямів дослідження етнопедагогічної науки. Так, питання досконалого опанування української мови, глибокого теоретичного її вивчення у школі лишається актуальним, адже ступінь володіння нею є чи не найважливішим критерієм розвитку мовної особистості.

Крім того, проблема національно-мовної особистості в Україні має певною мірою й громадянське значення, оскільки саме новому поколінню – сучасним школярам – належить майбутнє України, а зберегти надбання предків, створювати нову національну культуру, національну політику неможливо без досконалого знання рідної мови, без любові та пошани до неї.

Вищенаведене зумовлює необхідність оновлення загальнодидактичних і власне методичних принципів, інноваційних підходів до викладання української мови, які повинні ґрунтуватися на новому розумінні чинних форм, методів роботи, передбачати варіативність методик, спонукати до осмислення й узагальнення передового сучасного й історичного педагогічного досвіду. Тому загальнокультурні й етнолінгвістичні підходи до вивчення української мови зумовлюють посилення уваги сучасних учених, науковців до нового прочитання спадщини прогресивних педагогів-мислителів, повернення в історико-педагогічний контекст цілих пластів дидактичних, виховних, просвітницьких ідей, а це дасть змогу скористатися ними для формування й удосконалення нових освітніх технологій в умовах соціальних перетворень.

Систематичний характер народно-педагогічного досвіду українців, провідні ідеї та принципи формування мовної особистості засобами народної педагогіки ґрунтовно проаналізовано в численних працях учених-педагогів (А. Богуш, Г. Волков, П. Ігнатенко, Н. Лисенко, Ю. Руденко, М. Стельмахович, В. Струманський, О. Сухомлинська, Є. Сявавко та інші).

Проблеми формування мовлення на основі народної педагогіки торкалися свого часу Г. Ващенко, Б. Грінченко, М. Грушевський, О. Духнович, І. Огієнко, О. Потебня, С. Русова, Г. Сковорода, М. Стельмахович, В. Сухомлинський, К. Ушинський.

Педагогічні та методичні питання основи роботи над формуванням україномовної особистості розробляли й сучасні вчені-лінгвісти й методисти: Ю. Апресян, М. Вашуленко, В. Войнович, С. Нікітіна, О. Савченко В. Скляренко, Н. Слухай, О. Потебня, Г. Шпет та інші.

Великий інтерес до нашого наукового пошуку становлять напрацювання сучасних українських науковців, які розробили лінгводидактичні основи навчання української мови: О. Біляєв, Т. Донченко, В. Жайворонок, В. Кононенко, В. Мельничак, М. Пентилюк, К. Плиско, Л. Симоненкова, Л. Скуратівський та інші.

Поглиблене вивчення української мови дає учням знання з різних аспектів українського мовознавства. Це стабільне володіння нормами української літературної мови, вміле використання їх на практиці, користування нормативними посібниками: довідниками, словниками, енциклопедіями. Необхідним є вивчення прислів'їв, приказок, гуморесок, легенд, пісень, загадок, літописів, переказів, що формує і розвиває не лише мову, але й світогляд, навички грамотного письма. Шляхом українознавчої роботи діти не лише прилучаються до духовних здобутків рідного народу – традицій, звичаїв, культури, їм забезпечується єдність мовної освіти і розвиток мовлення учня, мовного етикету. Підґрунтям для роботи вчителя є також практична діяльність, котра навчить учнівську молодь умінню записувати різні жанри усної народної творчості в нерозривній єдності з грою, фантазією, спілкуванням із природою, що забезпечує творення естетичних і моральних ідеалів.

Мова несе в собі культурологічній аспект. І тому слід усіляко оберігати мовну специфіку, діалекти, які відбивають конкретні традиції, культуру мовлення, особливості регіону. Мова точно, глибинно відображає і справжній характер, і дух народу. Гумбольдтівська теза про мову народу як його дух і про дух народу – мову, незаперечна і щодо української мови як символу нації [9, 9].

Формування української національної системи освіти, впровадження в практику ідей етнопедагогіки поставили на порядок денний проблему опрацювання комплексу дидактичних методів і прийомів, спрямованих на гуманізацію навчального процесу з опорою на етнологічні принципи. Вивчення українознавчих дисциплін набуває в цих умовах вирішального методологічного значення, стає основою формування світоглядних переконань молодої людини. Опанування українською мовою як найважливішим засобом національного виховання забезпечує не лише комфортне існування індивіда в суспільстві, але й дозволяє виробити систему загальнонародних, національно зумовлених уявлень, пізнати національний характер, визначити мовний тип особистості.

Відомо, що рідна мова виступає могутнім чинником відображення дійсності в її національному виявленні. Засобами національної мови створюється система понять, на ґрунті якої, зрештою, формується лінгвістична картина світу, тобто виражена в мовних категоріях сукупність уявлень і суджень про позамовну дійсність.

У процесі оволодіння національно-мовним арсеналом, що відтворює спосіб життя, світобачення українця, розвивається національна самосвідомість. Саме тому звернення в процесі викладання до мовних компонентів із чітко окресленою національною орієнтацією сприяє духовному, культурному збагаченню людини, забезпечує високий рівень міжетнічних відносин.

Проблема набуває особливої ваги в умовах утвердження в суспільстві принципів української національної школи, коли змінюються лінгводидактичні підходи, зокрема поряд із загальногуманістичним, загальноціннісним початком незрівнянно зростає значення національно-специфічного, окремого в мові, традиціях, звичаях українців. Водночас виникає потреба впроваджувати етнолінгводидактичні засади, спираючись на надбання таких наук, як етнопедагогіка, етнопсихологія, етносоціологія, етнографія, культурологія, фольклористика, краєзнавство тощо. Своєю чергою етнолінгвістичні поняття особливо актуальні для інших наук про етнос, оскільки визначення етнологічних дефініцій можливе лише в слові, через певний набір етнічних номінацій (найменувань) [6, 3-5].

Так, етнолінгводидактика визначає принципи та прийоми вивчення мови на основі етнокультурних, етнопсихологічних, етносоціальних даних із урахуванням результатів етнолінгвістичних досліджень. Обґрунтовуючи умови засвоєння рідної або чужої мови через призму становлення і розвитку особистості, етнолінгводидактика має враховувати етнічний фактор як вихідний, самодостатній для вироблення потрібного обсягу знань, умінь і навичок учнів. Очевидним стає, що у відриві від етнологічних чинників, без урахування впливу етносу на мову, без опрацювання принципів формування національно-культурного компонента неможливо створити ефективну модель навчання мови.

Вивчення українського