Самі терміни «об'єктивний» (тобто безпристрасний, неупереджений або той, що існує незалежно від свідомості, властивий самому об'єкту або відповідний йому)», [201, с. 451] і «абстрактний» (від слова «абстракція» — формування образів реальності (уявлень, понять, суджень) за допомогою абстрагування і відношення, тобто шляхом використання (або засвоєння) лише частини з безлічі відповідних даних і додавання до цієї частини нової інформації, яка не випливає із цих даних» [201, с. 7], дають підставу розглядати мовну модальність як категорію узагальнювально-оцінну, що стоїть в стратифікаційній ієрархії мовних категорій незалежно, семантично іманентно.

Значить, мовну модальність можна вважати категорією об'єктивно-абстрактною або тією, що виражає (реалізовує) асерторичну думку, оскільки вона містить оцінно-описовий характер відношення. Але за своєю семантичною суттю мовна модальність не може визначати дійсність, а здатна тільки реалізувати відношення організатора спілкування до цієї дійсності. У такому ж плані «мовна модальність своїми засобами може забезпечити вираження аподиктичного судження, або судження можливості (проблематичного)» [131, с. 4.].

У сучасній лінгвістичній літературі зміст модальності досить часто пов'язується з розумінням реальності-нереальності, які в свою чергу співвідносяться з логічним уявленням про реальність або нереальність. Таке розуміння сутності модальності значно звужує її зміст. Як стверджує Б.В. Хричиков, «категоріальне значення модальності вміщене в сферу, обмежене ствердженням або припущенням (реальністю або ірреальністю)... У межах цієї сфери розміщуються і укладаються різного роду проміжні відтінки, що виражають тільки більшу або меншу вірогідність (невірогідність) реального або ірреального (передбачуваного) факту, про який повідомляється» [208, с. 24]. Таке розуміння мовної модальності визначається в «Російській граматиці» як «об'єктивно-модальне» [52, с. 214]. Не спростовуючи і не відкидючи думки Б. В. Хричикова і положення «Російської граматики», в той же час вважаємо, що лінгвістична модальність перш за все повинна розглядатися як модальність функціональна, тобто така, яка за допомогою своїх засобів вираження бере участь в процесі реалізації відношень. Але можлива й модальність іншого рівня, коли спостерігається модальне відношення до модального вираження.

Із сказаного випливає, що модальність як лінгвістична категорія служить для реалізації відношень, як логічна категорія – «виконує дві функції: 1) описує ситуацію, 2) стверджує її існування. … Тут виникає ще одна, третя функція висловлювання: кваліфікація стверджуючого існування. У модальній логіці висловлювання, описуючи певний стан справ, повинне, крім того, вказувати модальність цього існування. Воно може бути дійсним, необхідним чи можливим. Для кожної із модальностей ця вказівка здійснюється різними синтаксичними засобами [170, с. 384].

Не слід ототожнювати об’єктивну і предикативну модальності. За

О.І. Наконечною, модальність – лише один із проявів модусної сфери речення-висловлювання. Вона виділяє два рівні в організації об’єктивної модальності, а саме: «рівень предиката» (предметна модальність) і «рівень синтаксичної одиниці в цілому» (загальна зовнішня модальність) [130, с. 6-7].

Під самим поняттям предикативності розуміється комплекс властивих будь-якому реченню граматичних значень модальності і часу (хоча, на думку ряду синтаксистів, й особи), які актуалізують номінативний зміст речення, співвідносячи його з актом мовлення. Розрізняють такі модально-часові плани предикативних одиниць: 1) модальний план реальності: а) план реального теперішнього; б) план реального минулого, в) план реального майбутнього; 2) модальний план гіпотетичності: а) план спонукання, який передбачає звернення до майбутнього; б) план бажаності, що передбачає звернення до майбутнього; в) план припущення: (1) план потенційності, який передбачає звернення до майбутнього, і (2) план ірреальності, чи нереалізованої можливості, яка передбачає звернення до минулого або до теперішнього [21, с. 190]. Ці значення утворюють систему об’єктивної модальності в українській мові та можуть слугувати основою типології речень-висловлень за модальною ознакою.

Предикативність і об’єктивна модальність іноді вважаються одним і тим самим поняттям. Автори «Російської граматики» пишуть: «Значення часу і реальності / ірреальності злиті воєдино; комплекс цих значень називається об’єктивно-модальними значеннями, або об’єктивною модальністю» [52, с. 86], а «…Предикативність – категорія, яка…співвідносить повідомлення із тим чи іншим часовим планом дійсності» [52, с. 86]. Як бачимо, предикативність прирівнюється до об’єктивної модальності, з одного боку, в плані реальності / ірреальності, а з іншого, – часової віднесеності. Але ототожнення зазначених категорій неправомірне через те, що предикативність з точки зору семантики є не що інше, як «…зіставлення даного предиката із його аргументами: предикативність є там, де є пропозиція. Пропозиція має позачасовий характер» [94, с. 69]. Відповідно і предикативність не слід зводити до часових відношень.

Серед різноманітних підходів щодо диференціації об'єктивної модальності й предикативності слід виділити такий важливий момент, як сферу дії: переважно комунікативну – для об'єктивної модальності й структурно-організуючу, призначену для формування абстрактно-логічної схеми припущення – предикативності. При такому підході об'єктивна модальність охоплює ті сфери співвіднесення змісту висловлення з дійсністю, які пов'язані із призначенням мови як засобу спілкування, і забезпечує доступність і дієвість думки; предикативність же є тією категорією, яка забезпечує формування висловлення за існуючими законами й правилами мови. Якоюсь мірою можна провести певну межу між об'єктивною модальністю й предикативністю, якщо розглядати функцію першої із цих категорій як «спрямованість на передачу значення змісту», а функцію другої пов'язувати із «призначенням різних категорій для організації функціонування систем мовного механізму, які не беруть участь безпосередньо в передачі власне значеннєвого змісту» [101, с. 23].