Призначення всіх модальних явищ розкривається під час реалізації в мовленні об'єктивно- і суб'єктивно-модальних функцій. Об’єктивно-модальні значення протиставляються суб’єктивно-модальним як обов’язкові факультативним. Проте слід додати, що «об'єктивна і суб'єктивна модальності взаємодіють, але не перехрещуються» [78, с. 149]. Цілком слушним є зауваження В.З. Панфілова: «Між значеннями суб'єктивної і об'єктивної модальності і способами їх мовного вираження немає чіткої межі». [141, с. 45]. Така чітка диференціація модальності властива формально-граматичному рівню мовної системи, але в процесі мовленнєвої реалізації нерідко ці межі стираються.

Сфера модальних значень не обмежується діапазоном «об'єктивність— суб'єктивність». «Модальність виявляється і в здатності граматикалізованого поняття реальності / ірреальності формувати комунікативний процес та реалізувати подібним чином інтенцію мовця» [217, с. 5].

На важливості вивчення мовних одиниць у семантико-синтаксичній структурі речення як складникові дослідження процесу розвитку синтаксичної системи мови наголошено, зокрема, в «Російській граматиці» (1980 р.), де зазначено, що синтаксичні одиниці перебувають у взаємних співвідношеннях на формально-граматичному, семантичному та комунікативному рівнях і «входження до того чи того ряду формально-семантичних співвідношень є однією з мовних характеристик конструкції і фіксується її граматичним описом» [52, с. 11]. На цій проблемі акцентував увагу І.Р. Вихованець, зазначаючи: «Встановлення і опис мовних зразків синтаксичних одиниць у їх системних взаємозв'язках становить першорядне завдання синтаксису. Всебічне обґрунтування функціональних особливостей синтаксичних одиниць у мовному плані засвідчує зрілість синтаксичної теорії і її спрямованість на пояснення найскладніших синтаксичних явищ. Високий рівень абстрагування мовної сфери не ігнорує показників сфери мовлення, а, навпаки, уможливлює глибоке пояснення всіх мовленнєвих модифікацій синтаксичних одиниць» [41, с. 20].

«Мова надає можливість для вираження модального відношення, але в самій мові це відношення не виражається. У повному об'ємі воно реалізується лише в мовленні, де з'являється конкретна особа, яка говорить» [174, с. 67]. І той, хто говорить, не може не виразити себе в своїх висловленнях. Саме в акті мовлення відбувається поєднання наданої мовою інформації з мовцем, який використовує цю інформацію відповідно до власного комунікативного наміру, надає їй суб'єктивного, особистого характеру. Зберігаючи об’єктивність, інформація вислову забарвлюється і суб'єктивно — ставленням до неї особи, яка говорить. Таке відношення (відношення мовця до того зв’язку, який встановлюється ним між змістом висловлення та дійсністю) О.М. Пєшковський назвав «відношення до відношення» [143, с. 467]. При такому підході модальність розглядається як комплексна і багатоаспектна категорія, яка активно взаємодіє з цілою системою інших функціонально-семантичних категорій мови і тісно пов’язана з категоріями прагматичного рівня. З цих позицій в категорії модальності вбачають відображення складних взаємодій між чотирма факторами комунікації: мовцем, співбесідником, змістом висловлення та дійсністю. Щоб зрозуміти суть цієї категорії, слід акцентувати увагу на взаємодії людини з її свідомістю і ставленням до об’єктивної дійсності у процесі пізнання. Таким чином, тільки під час переходу від мови до мовлення повністю реалізується модальне відношення, всі можливості якого закладені в мові.

Висунувши тезу _ «Перша істина: мова відмінна від мовлення», _Ф. де Соссюр, як справедливо підкреслює Л. Єльмслев, «по суті, відкрив мову як таку; одночасно він показав, що сучасна йому лінгвістика вивчала не мову, а мовлення» [58, с. 267]. Сформульована так категорично теза Соссюра послужила одним лінгвістам імпульсом до пошуків «чистих відношень» (суть мовлення для Соссюра), іншим – все більш докладного опису спектра реалізації «чистих відношень». Відповідно до свого розуміння мови Ф. де Соссюр поділяє мовну діяльність: «На нашу думку, поняття мови (langue) не збігається з поняттям мовної діяльності взагалі (langage), мова – тільки певна частина, правда, важливіша за мовну діяльність» [172, с. 47-48]. Тому мовна діяльність представлена ним як трихотомія: langage – langue – parole.

Соссюр говорив про те, що: «У будь-який даний момент мовна діяльність припускає і сталу систему, і еволюцію; будь-якої хвилини мова є і жива діяльність, і продукт минулого» [172, с. 47].

Соссюр показав і суть мовного акту, тобто процес реалізації системи: «... виконання ніколи не проводиться колективом; воно завжди індивідуальне, і тут цілком розпоряджається індивід; ми називатимемо це мовленням» [172,с. ]. Таким чином, в концепції мови Соссюра беруть свій початок витоки вчення про суть мовного акту (яке знайде свій розвиток в дослідженнях його учнів, перш за все Ш. Баллі і А. Сеше).

Природно, що центральним поняттям даної парадигми вчення про мовлення стало поняття «мовець» / «суб'єкт мови» / «адресант». Це одне з небагатьох понять в лінгвістиці, яке не має багатьох тлумачень, тому і не породжує дискусій.

Цілком природно, що в цій парадигмі пошуків суті мовленнєвого акту сформувалося вчення про адресата, а вислів (мовний твір / дискурс – в розумінні Е. Бенвеніста) почав протиставлятися реченню як граматичній одиниці. Щодо сутності поняття «мовлення» в лінгвістиці існують різні погляди: у Ф. де Соссюра – «індивідуальний акт волі і розуміння», у Е. Бенвеніста – «приведення мови в дію за допомогою індивідуального акту його використання... мова характеризується підкресленим встановлюваного в мові відношення до партнера (адресата), реального або уявного, індивідуального або колективного» [22, с. 314-316], у Л. Щерби – мовна діяльність.

З різним розумінням сутності мовлення пов'язане різне розуміння сутності й компонентів мовленнєвого акту. Оскільки Соссюр представляв мову (langue) як семіотичну систему, він протиставив їй мовлення (parolе) як індивідуальну маніфестацію (у нього – виконання) цієї системи, нав'язаної індивідові соціумом, частиною якого він є. Для Е.Бенвеніста, як видно з його міркувань, мовлення має спочатку діалогічний характер, унаслідок чого в мовленнєвому акті репрезентується адресат і навіть