Категорія суб'єкта мови і категорія адресата – центральні компоненти мовленнєвого акту, пов'язані як протилежні одиниці в комунікації за допомогою висловлення, – репрезентують первинну і основну функцію мови – комунікативну.

Висловлення (як результат мовленнєвого акту суб'єкта мови) прямо або опосередковано пов'язане з ситуацією комунікації, яка теж прямо або опосередковано в ньому репрезентується. Ми не поділяємо поглядів деяких дослідників мовленнєвого акту, які досить прямолінійно пов'язують мовленнєвий акт із елементами ситуації. Наприклад, зауваження Н.Д. Арутюнової: «До складу мовленнєвого акту входить ситуація мовлення і той фрагмент дійсності, якого стосується його зміст» [12, c. 124]. У цьому плані буде справедливо послатися на застереження самого автора: «... у дослідженнях іноді доводиться зустрічатися з дещо прямолінійними твердженнями і формулюваннями, які змушують пригадати такі слова Б. Рассела: «Якщо в сонячний день я стверджую Йде дощ, навряд чи доречно шукати значення цього речення у факті сяйва сонця» [12, с. 9]. «Ситуація мовлення» включається в число компонентів мовного акту тільки у разі дейксису [161, с. 25], в інших випадках тільки через усвідомлення її суб'єктом мовлення і вираження цього усвідомлення засобами мови, тобто висловлення / послідовність висловлень. Останнє розглядаємо як більш чи менш глибокий дискурс.

Категорія вставлення призначена для комунікативно-прагматичної організації інформаційного плану висловлення за шкалою: «основна / додаткова інформація» _і таким чином відображає його зв'язок з більш / менш глибоким дискурсом.

Досліджувана категорія є засобом (і способом) авторефлексії суб'єкта мовлення на зміст свого висловлення, презентує індивідуальну маніфестацію мовної системи. Тому спершу ми мали встановити сутність кореляції «мова-мовлення», а також сутність мовленнєвого акту.

Сутність мовленнєвого акту, вслід за Соссюром, розуміється нами як процес надання «психічним акустичним враженням... асоціаціям, які утверджені колективною згодою», матеріальної форми – відповідного звукоряду, як «повернення спустошеним елементам форми повноти одиниць мовлення» [117, с. 244].

Прийняте нами як початкове теоретичне положення тези про те, що до складу мовленнєвого акту входить суб'єкт мовлення, висловлення, дискурс і адресат, слід, на наш погляд, уточнити. Аналіз речень-висловлень, що мають вставлені компоненти, дає підстави стверджувати, що в процесі мовленнєво-мисленнєвої діяльності суб'єкта «першим», «внутрішнім» адресатом є він сам. Саме цей, «внутрішній», адресат, враховуючи «інтереси» суб'єкта мови в орієнтації на «зовнішнього» адресата, робить «підказки» суб'єктові мови. Це особливо виразно виявляється в реченнях-висловлюваннях зі вставленими компонентами, які містять «внутрішню мову»: І що ви скажете, не пішла-таки з цією справою ні до Марильки (навіщо ятрити її серце моїми добрими намірами, коли з них і так нічого не вийшло?), ні до матері, а до батька (Вільде І.); Комсомольці (тільки й того, що тоді вони інакше називалися) були за часів Олександра Македонського, і в жорстокій Римській імперії, і навіть у людожера Гітлера (Загребельний П.).

Обговорювана проблема (суть і склад компонентів мовленнєвого акту) вимагає такого зауваження: у теорії мовленнєвих актів при всіх варіантах інтерпретації поняття «мовленнєвий акт» не враховується «розподільна» функція суб'єкта мовлення в процесі формування граматики мови, як підкреслює Н. Луценко: «Конструктивна роль в організації елементів співвідношення, поза сумнівом, належить тому, хто говорить, причому існує велика вірогідність того, що критерієм аспектної оцінки змісту, що виражається в реченні, виступає відношення того, хто говорить, до власного Я. Попередньо можна вважати, що конкретний розподіл ролей у висловленні залежать від того, з яким предметом внутрішньо солідарний той, хто говорить, як він сам мислить свій статус щодо мовлення і так далі» [117, с. ].

Аналіз категорії вставлення (диференціація інформаційного плану висловлення за віссю: «основна / додаткова інформація») дає підстави вважати її одним із способів реалізації цієї «розподільної», конструктивної ролі суб'єкта мовлення в організації смислового змісту вислову (і тексту).

Як свідчить аналіз лінгвістичної літератури, чим більше дослідник орієнтується на логічний зміст даного поняття, тим менший об'єм лінгвістичних фактів оцінюється ним з погляду модальності і тим менш він послідовний в їх інтерпретації (наприклад, міркування Ш. Баллі про модальність: «Модальність – це душа речення; як і думка, вона утворюється в основному в результаті активної операції суб'єкта, який говорить. Отже, не можна надавати реченню значення висловлювання, якщо в ньому не виявлено хоч яке-небудь вираження модальності» [16, с. 44], з одного боку, з іншого, – «Спосіб диктуму виконує те ж призначення, що й модус» [16, с. 57].

Якщо ж врахувати, що первинна і основна функція мови – комунікативна, то необхідно визнати, що в основі граматичного апарату вислову лежить запропонований Н.Луценком «розподіл ролей», що встановлюється суб'єктом мовлення, тобто встановлення характеру суб'єктно-предикативних зв'язків. Інакше кажучи, суб'єкт мови встановлює і реалізує в ході мовленнєвого акту у висловленні свою точку зору на суб'єктно-предикативні зв'язки і відношення: чи солідарний він з суб'єктом дії (якщо не ототожнює себе з ним) або адресує цю роль співбесідникові (адресатові). З таким розподілом суб'єктної функції пов'язана наявність / відсутність тимчасового визначення: під час солідаризації з суб'єктом дії (ототожненні себе з суб'єктом дії) суб'єкт мови встановлює і відповідний часовий план дії (ознаки, стани і тому подібне), встановлюваний «моментом мовлення» (після моменту мовлення, у момент мовлення, до моменту мовлення). Адресація суб'єктної функції співбесідникові (співбесідникам) виключає реалізацію дії в межах зумовлюваної суб'єктом мовлення тимчасової осі. Природно, що диференціація (і класифікація) модальних значень пов'язана перш за все з реалізацією комунікативної функції мови і нею зумовлюється.

Спроби багатьох лінгвістів вивести комунікативну диференціацію