Оскільки в генезисі мовлення передує мові, а комунікативна функція – іншим функціям мови, треба визнати, що диференціація комунікативно-прагматичних типів висловлення лежить в основі категорії модальності. Як основний, цей вид модальності розглядають Т.Б. Алісова, Е. Бенвеніст, М. Грепл та ін.

Якщо враховувати, що в аспекті глотогенезу звуковій формі мови передувала мова жестів («мовець» – вісь ієрархічно просторової орієнтації), то необхідно визнати, що модальність як категорія, що відображає суб'єктивізм мовця, має вторинний характер. Це переконливо довів Н.А. Луценко, звернувшись до історичної суті «ідеї», «числа» й «імені» як лінгвістичних понять. Він підкреслює: «...наявність ідей та імен предметів відображає наявність двох стадій в розвитку мови – кінетичної і фонетичної. Перша пов'язана з виробництвом, з логічною необхідністю, друга з афектом, бажаннями, оцінками й іншими елементами надбудови. Рух від необхідності до сфери бажань, афекту, мелодії перетворює мову з логічного засобу (засобу виробничого спілкування) в афектно-барвисте, чуттєве явище, засіб впливу, поезію» [115, с. 31].

Із сказаного виходить, що а) предикатність (як встановлення співвідношення між предметом і жестом, а далі – ідеєю, ім'ям і тому подібне) виникла ще в дозвуковій мові; б) предикативність (як встановлення співвідношення між предметом (суб'єктом) і його темпорально-модальною ознакою) є трансформація (модифікація) історично попередніх (передуючих) форм і змісту предикатності; в) модальність (як вираження відношення суб'єкта мовлення до характеру суб'єктно-предикативних зв'язків або інших (об'єктних, атрибутивних, причинних, наслідкових, тимчасових і тому подібне) у висловлюванні) – надбудовна, вторинна категорія.

Міркування деяких лінгвістів, що висувають в ієрархії категорій, складників предикативності, модальність на перше місце (твердження

Ш. Баллі: «Модальність – душа речення» [16, с. 44], а також В.В. Виноградова: «Відношення повідомлення, що міститься в реченні, до дійсності, – це і є, перш за все, модальні відношення» [35, с. 53], не відповідає логіці глотогенезу. Вказаний механізм суб'єктно-предикативних зв'язків є, на наш погляд, основною моделлю «морфології форм пізнання» [115, с. 25], обумовлюючи, таким чином, початкову конкуренцію комунікативної і когнітивної функцій мови. Домінування когнітивної функції мови вимагала «перерозподілу значень» у висловленні: важливо не «хто» говорить, а «що» говориться про предмет, тобто значення суб'єктно-предикативних зв'язків, яке встановлюється суб'єктом мови за принципом «розподілу ролей», що веде до емансипації модальності, яка реалізовується в акті предикації. Останнє послужило підставою для диференціації модальності на об'єктивну і суб'єктивну. Це дозволяє нам використовувати зазначену диференціацію модальності як початкове теоретичне положення.

Теза Н. Луценко про початкову модальну забарвленість звукової субстанції, а також В. Виноградова про модальність: «... вона охоплює всю тканину мови» [35, с. 57] підказує, що мовлення (як певного роду мелодія) виражає відношення суб'єкта мови до того, що повідомляється (тобто до встановлюваної ним співвіднесеності змісту свого висловлення з дійсністю), що і є вираженням модальності (у найзагальнішій інтерпретації цього лінгвістичного поняття). Проте в мовній системі відкладаються соціально марковані мелодії (інтонації).

Суб'єкт мови, «привласнюючи мову» (Е. Бенвеніст), встановлює темпорально-модальні параметри суб'єктно-предикативних зв'язків свого висловлення, реалізовує себе, таким чином, як «центр внутрішньої референції» (Е. Бенвеніст). При цьому ступінь і форми «самопредставлення» у висловлюванні визначаються комунікативно-прагматичними завданнями суб'єкта мови: а) солідаризуючись з суб'єктом дії / адресуючи функцію суб'єкта дії і використовуючи відповідну узуальну інтонацію (мелодику висловлення), суб'єкт мови «обмежується» рамками об'єктивної модальності, тобто відношеннями, що отримали в мовній системі граматичні форми вираження і схему мелодії (інтонації); б) сприймаючи інформацію, суб'єкт мови представляє себе як такого, який хоче знайти підтвердження встановленим ним суб'єктно-предикативним відношенням (або іншим, які реалізовуються на їх основі) у адресата.

Використовуючи ті ж, початкові, як ми показали, темпорально-модальні параметри суб'єктно-предикативних зв'язків (об'єктивна модальність), суб'єкт мови виражає широку гаму своїх відношень до того, що повідомляється, компонентів ситуації, адресата, більш чи менш глибокого дискурсу, що репрезентує у використаній нами диференціації сферу суб'єктивної модальності.

Вирішуючи комунікативно-прагматичні завдання, суб'єкт мови диференціює інформаційне поле висловлення за віссю: «основна / додаткова інформація», таким чином виражаючи відношення до інформаційної значущості всього висловлення або окремих елементів того, що повідомляється: …Єдина втіха (сумнівна!) – що ні до кого, крім Бога, Не волала досі: «Спаси!» _ а значить, була сильніша За тих, хто був поруч… (Забужко О.). Така форма оцінки, представлена категорією вставлення, тільки стикається із категорією суб'єктивної модальності, але не є засобом реалізації останньої.

Все викладене дозволяє зрозуміти, що мова через свою психофізичну природу (тобто будучи звуковим потоком, мелодією, що «виконується» суб'єктом мови) завжди модально забарвлена: мовець в процесі мовлення, повертаючи «акустичним враженням» фізичну субстанцію, виражає своє відношення до світу, до того, що представляється, за допомогою цих «акустичних вражень» (мовних знаків). І з цієї точки зору справедливо буде визнати, що модальність – це індекс, знак «привласнення мови» мовцем.

Прагматичні завдання комунікації вимагають від суб'єкта мовлення диференційованого вираження відношення до змісту свого вислову. Реалізувати їх дозволяють різні мовні засоби: інтонація, частки, лексичні елементи, вставні компоненти (оцінні кваліфікатори висловлення), вставлені компоненти та ін.

Із сказаного можемо зробити висновок, що модальність – комунікативна категорія, яка є реальною тільки в дії, оскільки сприяє реалізації інтенції мовця, передає його відношення до дійсності, актуалізує об’єктивний зміст способом «прив’язування» його до ситуації мовлення, крім того, може наповнювати висловлення й суб’єктивними значеннями. Мова сама по собі є лиш тим первинним матеріалом, певною системою елементів, які набувають свого значення тільки в процесі актуалізації за допомогою