Як відзначає В.В. Виноградов, «модальні слова можуть містити оцінку самого стилю, способу висловлення. Те або інше висловлення нерідко супроводжується стилістичною відміткою особи, яка говорить, оцінкою вибраної або прийнятої манери мовлення. Мовець ніби не наважується визнати свої слова адекватними до відображеної дійсності, єдино можливою формою вираження висловленої думки. Тому він доповнює свої висловлення обмовками, стилістичними оцінками і помітками» [38, с. 577]. До цього розряду значень, вважаємо, належать і вставлені компоненти. Наприклад: Я давно думав про те, що ви казали. Про своє (він зробив наголос на цьому слові) право говорити із тим, з ким хочу! (Роздобудько І.) – вставлена конструкція дає можливість мовцеві вказати на те, що в основній частині висловлення загальне смислове навантаження містить саме слово «своє».

Аналіз лінгвістичної літератури і мовного матеріалу дозволяє виділити окремий функціональний клас компонентів, який відображає процеси, пов'язані з актуалізацією висловлення в мові. Зазначений функціональний клас мовних одиниць — маркерів прагматичних аспектів висловлення _є відносно обмеженим прагматичним мовним полем. У нього включаються вставлені елементи, які в процесі породження мовлення виконують функції другорядних операторів (модалізаторів), необхідних для організації висловлення.

Під час формування висловлення із вставленими одиницями відбуваються такі функціонально-семантичні операції:

«Перша операція – використання внутрішньої модальної рамки, за допомогою якої фіксується тип взаємовідношення предиката і його аргументів, що, в свою чергу, відображає об’єктивний стан речей для певного фрагмента дійсності. На цьому етапі зв'язок предиката із його аргументами визначається як реальний чи потенційний (ірреальний), тобто можливий, бажаний і т.д.

Другою операцією виступає характеристика пропозиції разом із її внутрішньою модальною рамкою як актуальною чи віртуальною (що формально забезпечується вибором способу). Тут реальність або потенційність представлені як такі, що властиві або дійсній (актуальній) ситуації, або іншій, яка не є дійсною, але яка можлива. Таким чином, ця семантична операція показує, «який набір можливих / неможливих варіантів» бачить той, хто говорить, для зображуваної ситуації стосовно інших ситуацій. Під час використання дієслівних форм із умовним способом відбувається, таким чином, додавання «суб’єктивного компонента» до відображення об’єктивного стану речей, представленому пропозицією і внутрішньою модальною рамкою.

Третя операція – використання зовнішньої модальної рамки, яка відображає оцінку з боку модального суб’єкта (в типовому випадку – того, хто говорить) змісту пропозиції разом із «нашарованими» значеннями – результатом попередніх операцій. Тут «суб’єктивізація» семантики речення досягає свого максимуму.

Нарешті, остання операція (не враховуючи використання часових, аспектуальних і, можливо, деяких інших операторів) – введення семантичної конструкції, яка виступає результатом усіх попередніх операцій, в комунікативну рамку, яка орієнтована на того, хто слухає, і яка відображає відношення того, хто говорить, до того, хто слухає, з точки зору комунікативних потреб першого із них» [94, с. 72]. Вставлені одиниці є результатом останньої, четвертої операції, оскільки вводяться у вже сформоване речення-висловлення із метою встановлення модального відношення, передачі, крім основної, ще певної факультативної інформації.

Досить часто в лінгвістичній літературі не диференціюють терміни «модальне значення» і «модальне відношення», хоча різниця між ними значна. Перший з них слід співвідносити зі змістовною стороною модальної інформації, а другий _ з її комунікативним аспектом. На цій підставі суть «модального відношення» визначається тим, як мислить, розуміє, кваліфікує мовець своє повідомлення, як співвідносить його з дійсністю. Ці терміни диференціюються на основі протиставлення предикативної та об’єктивної модальностей, а саме: вставлені компоненти репрезентують об’єктивну модальність, яка відділяється від предикативної, оскільки предикативна модальність притаманна основному висловленню, в якому міститься предикативний центр (модальне значення), а об’єктивна модальність властива одиницям, які виявляють свої властивості в процесі мовленнєвої діяльності (модальне відношення).

Важливо зазначити, що вставлені конструкції, крім об’єктивної модальності, можуть містити елементи суб’єктивної модальності, а саме: вносити у висловлення додаткову інформацію оцінного та емоційного характеру. Під час оцінки називання ознаки супроводжується накладанням на об’єктивний план суб’єктивного плану, що передає власне ставлення того, хто говорить / пише /, до якого-небудь факту дійсності. У цьому випадку дескрипція ознаки ускладнюється додатковим до об’єктивної модальності основного речення суб’єктивно-кваліфікативним планом відображення у вставленому компоненті. Це ускладнення проявляється у зіткненні двох ліній відображення: емоційно-нейтральної – в реченні, яке включає, і емоційно-підкресленої – у вставленні.

Розглянемо детальніше процес суб’єктивізації вставлених конструкцій. Прийом інформації, яка надходить до нас із зовнішнього світу, супроводжується певними внутрішніми переживаннями, які закріплюють зв’язки інформації та емоцій, певний зміст породжує певне переживання. У свідомості формується відповідність між емоціями та смисловою інформацією, у зв’язку із чим емоції стають носіями і / або джерелом останньої. Автор у своєму прагненні пізнати та пояснити оточуючий світ пропускає його крізь призму власного світовідчуття, результатом чого і є сплав об’єктивної дійсності та її особистісного сприйняття. Як відомо, мовна структура має спеціально організоване оточення – контекст. Саме на фоні контексту відбувається висунення вставлених одиниць на передній план, тобто відбувається актуалізація та порушення передбачуваності розгортання її безпосереднього оточення. Саме вони найчастіше надають мовним одиницям додаткового значення, збільшують змістову та функціональну навантаженість.

У вставленні може бути представлена логічна та емоційна оцінка тієї чи іншої події, описаної в базовому висловленні, іноді в них може передаватися впевненість, сумнів, припущення тощо. Експресивні, емоційно–оцінні вислови, які використовуються мовцем свідомо або несвідомо, беруть участь у створенні його психологічного портрета, відображають рух його душі, виражають