4. Потреба ефективного та ефектного спілкування стимулює мовців до творчого осмислення мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів. У результаті із загальнонародної мови витворяється відшліфований варіант – літературна мова.

Літературна мова – це вища форма загальнонародної національної мови, яка характеризується унормованістю, граматичною організацією, розвиненою системою стилів, що обслуговує різні сфери суспільної діяльності людей (державні, громадські, політичні установи, науку, пресу, телебачення, освіту, театр, кіно тощо).

Українська літературна мова сформувалась на базі середньо-наддніпрянських говорів (полтавсько-київських) південно-східного наріччя.

Вважають, що зачинателем української літературної мови був І.П.Котляревський – автор перших українських великих художніх творів (“Енеїда”, 1797 р., “Наталка-Полтавка”, “Москаль-чарівник”). Він першим використав народно-розмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Т.Г.Шевченка.

Літературна мова існує у двох формах: усній та писемній.

Усна форма характеризується:

Використанням здебільшого простих за структурою речень;

Наявністю невеликого обсягу абстрактної лексики;

Меншим дотриманням норм;

Застосуванням міміки, жестів, інтонації;

Не відтворюваністю;

Розрахунком на слухове сприйняття.

Писемна форма характеризується:

Складним синтаксисом;

Більш відшліфованим стилем;

Чіткішою диференціацією за сферами спілкування;

Вживанням інтернаціоналізмів, термінів, абстрактної лексики;

Нормативністю;

Розрахунком на зорове сприйняття.

Літературна мова є складовою частиною національної мови народу. Крім літературної мови поняття “національна мова” охоплює територіальні і соціальні діалекти.

Національна мова – це засіб спілкування певної нації. Вона є історичною категорією, яка пов’язана зі становленням і розвитком певної нації.

Найістотніші ознаки літературної мови:

Наддіалектна загальнонаціональна форма існування;

Полі функціональність;

Стилістична диференціація;

Наявність загальноприйнятих і кодифікованих норм.

Кодифікація норм – це фіксація різнотипних норм літературної мови, здійснювана фахівцями. Кодифіковані норми фіксуються у правописі, підручниках, посібниках з української мови.

Мова не біологічне явище, бо дитина говорить мовою оточення. В умовах ізоляції діти не говорять зовсім (наприклад, Манглі, двоє дівчаток у лігві вовчиці).

Мова не психічне явище, бо вона виникала б і розвивалася б у кожної людини окремо, незалежно від мовленнєвого впливу навколишнього оточення.

Мова – соціальне явище. Мова розвивається тільки в суспільстві.

Щоправда у мові є біологічний та психічні аспекти. Так, щодо біологічного аспекту мови, то у кожної людини є мовний ген. Дитина-китаєць легше вивчить китайську мову (мову своїх батьків), ніж, наприклад, англійську. Щодо психічного аспекту мови, то в індивідуальному мовленні відображені психологічні особливості мовця, а в національній мові – психологічний склад усієї нації.

Про те, що мова є соціальним явищем свідчать її функції:

Комунікативна: мова є засобом спілкування між людьми, інформаційним зв’язком у суспільстві.

Мислетворча (когнітивна): мова – засіб формування і формулювання думок.

Пізнавальна (гносеологічна): за допомогою мови людина пізнає навколишній світ. Наприклад, опрацьовуючи ті чи інші джерела можна одержати ґрунтовні, об’єктивні знання про місця, в яких ніколи не бував (космос, океан, якась країна).

Номінативна: мова є засобом позначення предметів і явищ зовнішнього світу. Усе пізнане людиною отримує певну назву.

Емотивна (засіб вираження емоцій і почуттів): неповторний світ інтелекту, почуттів, емоцій людини є прихованими для інших. Мова дає людині можливість виявити їх, впливати на людину силою свої переконань та почуттів.

Естетична (засіб вираження і виховання прекрасного): мова фіксує в собі естетичні ознаки та уподобання своїх носіїв.

Культурологічна (засіб збереження всього, що є в духовній сфері): мова є носієм культури народу – мовотворця. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, казки, легенди, жарти, звичаї материнської культури і духовного життя нації.

Ідентифікаційна (засіб вияву належності мовця до певної спільноти): мова виступає засобом ідентифікації мовців, їх ототожнення: “я такий, як і вони, бо маю спільну з ними мову”.

Міфологічна (магічна, вплив словом): ця функція збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як у реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі. Ця магічна сила слова знайшла широке відображення в українському фольклорі: заклинання, ворожіння тощо.

Оскільки мова – явище системне, то всі функції перебувають у тісній взаємодії.

Мова реалізується тільки в мовленні, без нього вона буде мертвою.

Мовлення – це мова в житті, спілкування людей між собою, за допомогою мови, мовна діяльність (СУМ, т.4, с. 770). Мовлення – це практичне користування мовою в конкретних ситуаціях і з наперед визначеною метою, це особлива діяльність за допомогою мови. Мова для всіх одна, а мовлення у всіх різне.

Мова

Психічне явище, що міститься в мозку людини | Мовлення

Психофізичне явище, що знаходиться у фізичному середовищі

Соціальне | Індивідуальне

Системне | Несистемне

Пасивне | Активне

Потенційне | Реальне

Стійке | Нестійке

Довговічне | Однократне

Синхронічне | Діахронічне

Суттєве | Побічне

5. Культура мовлення – це володіння літературними нормами на всіх мовних рівня в усній та писемній формах мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами відповідно до умов і цілей спілкування.

Ознаками культури мовлення є:

правильність (дотримання у конкретну історичну епоху діючих правил, за допомогою яких створені норми);

точність (відповідність вживання слів їх мовним значенням);

логічність (володіння прийомами розумової діяльності, знання законів логіки);

змістовність (вміння продумувати тему й основні думки висловлювання, розкривши тему повністю);

послідовність (вміння говорити зв’язно, точно, не перестрибувати з одного на інше);

доречність (вибір мовних засобів відповідно до змісту та характеру повідомлення);

виразність (добір мовних засобів, які викликають діяльність уяви);

образність (вміння добирати висловлювання для емоційного впливу на слухачів);

чистота (використання тільки літературних мовних засобів);

багатство (вираження думки, певного граматичного значення різними способами і засобами).

Невід’ємною ознакою культури мовлення є нормативність.

Мовна форма – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації і вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі.

Сталість