Зокрема, перший-із українізацією. Усе ж за цей короткий час не вдалося подолати суперечностей між потенційними можливостями структури української мови і використанням цієї мови в офіційно-діловій практиці. Життя ділової мови було неповноцінним, неповнокровним.

Уже 50-ті роки активна політика русифікації призвела до змін у діловій мові, штучно наблизивши її до російської. Якщо офіційно-діловий стиль існував у посібниках, то про інше свідчила практика ділового спілкування, лексикографічні джерела та живе мовлення. Активно наступав на ділову сферу і суржик, напр.: міроприємства, співпадати, приймати участь, заключати договір та ін.

У 90-ті роки спостерігаємо бурхливий розвиток офіційно-ділового стилю, спричинений новими політичними умовами – здобуттям Україною незалежності. Процеси демократизації української літературної мови, перегляд лексико-стилістичних і правописних норм, боротьба із засміченням мови з проекцією на важливі сфери суспільної діяльності торкнулися й ділової мови. З'являється велика кількість словників, довідників, посібників з українського ділового мовлення.

Розширення соціальних функцій української мови, самих сфер уживання зумовило потребу унормувати терміносистеми багатьох галузей життєдіяльності, проаналізувати частотні російські кальки, потік запозичень, що заполонив україномовний простір, піднести культуру мовлення, що впливає на якість ділової мови.

Сфера вживання. Офіційно-діловий стиль слугує для спілкування в державно-політичному, громадському, економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Призначення – регулювати офіційні ділові відносини в зазначених вище сферах та обслуговувати громадянські потреби людей.

Жанри офіційно-ділового стилю. Офіційно-діловий стиль вживають у текстах указів, законів, наказів, розпоряджень, звітів, діловому листуванні, а також під час виступів на зборах, ділових нарадах, прес-конференціях, у бесіді з діловими партнерами чи в розмові керівника з підлеглим.

Загальні позамовні ознаки офіційно-ділового стилю. Основними загальними екстралінгвістичними ознаками офіційно-ділового стилю в плані змісту є:

офіційний характер – характер і зміст інформаційних зв'язків між учасниками ділового спілкування (установами, організаціями, закладами, підприємствами, посадовими особами, працівниками) регламентуються чинними правовими нормами, залежать від місця в ієрархії органів управлінню, компетенції, функціонального змісту їхньої діяльності.

адресність – специфіка і ділового спілкування полягає в тому, що, незалежно від того, хто є безпосереднім відправником ділової інформації і кому безпосередньо вона адресована, офіційний автор та адресат документа завжди відомий, здебільшого ним є організація.

повторність дій і ситуацій – це суттєвий чинник ділового спілкування. Управлінська діяльність – це завжди „гра за правилами". Внаслідок цього повторність управлінської інформації приводить до регулярності використання однакових мовних засобів.

тематична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це є наслідком певної стабільності її функцій.

смислова точність, ясність, які поєднуються зі стислістю, лаконічністю висловлювання, строгою послідовністю викладення фактів.

висока стандартизація вислову та сувора регламентація тексту (для чіткої організації текст поділяють на параграфи, пункти, підпункти).

документальність – кожний офіційний папір мусить мати характер документа, тобто бути об'єктивним, достовірним, зберігати стабільні традиційні форми (наявність реквізитів та усталений порядок їх розміщення).

Усі ці риси є визначальними у формуванні системи мовних засобів і прийомів їх використання у текстах офіційно-ділового стилю, а саме:

широке використання суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології;

уживання мовних штампів з перевагою багатокомпонентних мовних конструкцій, напр.: Повідомлення про одержання директивного листа Міністерства освіти та науки від (дата,) за №...;

специфічний характер фразеології – компоненти стійких фразеологічних сполучень функціонують здебільшого в прямому значенні, напр.: ставити питання, підбивати підсумки, виступати з ініціативою, брати участь, доводити до відома;

відсутність емоційно забарвленої лексики;

синонімія зведена до мінімуму і не викликає двозначності;

наявність безособових та наказових форм дієслів із значенням постійної дії і відсутність особових форм як засобів індивідуалізації автора;

широке використання простих поширених речень, часто ускладнених однорідними, відокремленими, вставними членами речення.

Офіційно-діловий стиль має такі функціональні підстилі:

Законодавчий – використовують у законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між приватними особами, державою та службовими і приватними особами. Реалізується в законах, указах, статутах, постановах тощо.

Дипломатичний – використовують у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культури між організаціями, міждержавними структурами та окремими громадянами. Реалізується в міжнародних угодах, конвенціях, комюніке (повідомлення), нотах (звернення), протоколах, меморандумах (дипломатичний лист), заявах, ультиматумах тощо.

3. Явище абревіації полягає у скороченні довгих мовних формул і згортанні їх у семантичну єдність – абревіатуру. Це порівняно новий спосіб словотворення, але досить продуктивний у сучасних мовах. Серед неологізмів – значна кількість саме абревіатур. Це явище поширилося на початку XX ст. і відповідало суспільній потребі мови, а саме – тенденції до уникнення надлишкової інформації, економії мовної енергії, уникнення повторів, упорядкованості та регламентації. Активізація процесу творення абревіатур зумовлена передусім суспільно-політичними чинниками, – а відтак соціолінгвістичною ситуацією – появою чи оновленням назв державних, громадських, адміністративно-управлінських, політико-економічних, міждержавних і світових утворень.

Отже, абревіатура (італ. abbreviatura від лат. abbrevio – скорочую) скорочене складне слово (іменник), утворене з початкових літер чи початкових слів, на основі яких твориться скорочення. Суттєвою ознакою абревіатур є стабільна вимова за назвами букв (рідше звуків) та – як результат її – лексикалізація графічних скорочень, якої з часом набувають частовживані й загальновживані довгоживучі абревіатури, напр.: Кабмін, ЖЕК, НАТО, ООН тощо. Основні умови їхнього функціонування – доцільність, зрозумілість, стандартність. їх ще деколи називають „лексичними скороченнями".

Класифікація абревіатур залежно від їхньої структури та вимови має такий вигляд:

1. Ініціальні абревіатури – утворені з початкових літер (звуків) слів, які входять у вихідне словосполучення:

а) буквені — їх вимовляють як букви: СНД – Співдружність Незалежних Держав; МЗС – Міністерство закордонних справ; СБУ – Служба безпеки