Слід зауважити, що саме фактор лабільності етнічної свідомості українців і білорусів, а не людської психіки як такої, виходить на перший план. Бо як інакше пояснити швидкість переходу на іншу мову у себе, на своїй землі? Очевидно, причини слід шукати в глибинних ментальних структурах українського етносу.

Навіть побіжний погляд на серйозні праці з цього питання переконує в наявності феномена лабільності українського духовно-ментального та мовного простору. Іван Мірчук у праці «Історія української культури» висуває тезу про духовну рухливість українця, який легко забуває своє і легко пристосовується до чужих обставин, слугуючи на чужій ниві — чи то російській, чи то польській. І як результат — слабкий традиціоналізм культурного самоусвідомлення. Цей висновок найперше стосується вербальних аспектів української культури, невербальні елементи якраз старанно оберігаються й культивуються. Соціологічні спостереження показали, що самоідентифікація в українців більше виражена щодо явищ традиційно-побутової культури, спільності території, віросповідання, національної символіки; в росіян — щодо мови, літератури й мистецтва та в рисах характеру. Стійкість самоідентифікації росіян у мовно-ментальній площині зумовлює яскраво виражений етнічний характер їхньої повсякденної мовної поведінки й гальмує інтеграцію в український мовно-культурний простір. «Зовнішній» чинник — упривілейованість у тутешньому мовному середовищі російської мови, — певно, не відіграє вирішальної ролі у ствердженні цієї мовної стійкості: в Америці чи Ізраїлі росіяни так само не поспішають оволодівати державною мовою, залишаючись представниками пасивних білінгвістичних контактів. Декому з науковців це дає підстави припускати наявність особливої етнічно-психологічної риси росіян — несприйняття інших мов. Годі й говорити про подібну етномовну стійкість українців у середовищі чужого етносу на чужій землі. Українець на теренах Росії успішно переходить на чужу мову, не переймається ідеєю відкриття там національних шкіл чи курсів вивчення української мови, зате оздобить свою дачу у Підмосков’ї вишитими рушниками й портретом Шевченка. Щодо етномовної стійкості українці поступаються перед росіянами, але переважають білорусів, мовна асиміляція яких зайшла далі.

Етноментальні стереотипи духовна рухливість, лабільність етнічної свідомості ідеально гармонують із власне лінгвальною особливістю української ментальності — рефлексивністю логосвідомості українця, яка виявляється у вищій порівняно з іншими етносами здатності вбирати й синтезувати відкривані сутності інших мов. Звичайно, етноментальні ознаки українців мають регіональні відмінності, й усе-таки зазначені особливості можна вважати домінантними. Навіть ті категорії етносу, що традиційно вважаються антиасимілянтами, вихідці із Західної України, приміром, досить часто припускаються недбалого суржикізованого мовлення. Юрій Андрухович, відповідаючи на згадану анкету, твердив, що «суржик уже не на Сході, а на Заході. Так, саме суржиком спілкується нині значна частина західноукраїнського суспільства, включаючи і “свідомих галичан”».
 Висока лабільність мовно-ментальної сфери в принципі уможливлює швидкий і безболісний перехід на російську мову, а проміжне суржикове утворення могло й зникнути за тих умов, у яких перебувала російська мова в підрадянській Україні. Але суржик зберігся. І серед шквалу злісних інвектив, що їх він накликав на себе через російський мовний елемент, який псує породу, рідко кому спадає на думку, що, попри довготривалий і потужний тиск з боку російської мови, в цьому гібриді все ж збереглася, хай і в спотвореному вигляді, українська!

Дошукуючись причин цієї мовної стійкості, варто знову звернутися до специфіки мовного існування сільського соціуму, середовище якого виявляється чи не найсприятливішим для продукування гібридних утворень і консервування їх. Соціолінгвісти неодноразово відзначали, що саме мова сільських жителів більше сприйнятлива до інтерферентного впливу, ніж мова городян. У мові сільських учнів, навіть на півдні України, природно життєстійкими є україномовні стереотипи, які не підлягають миттєвому руйнуванню, тож на них накладаються російськомовні. Суржикомовець, прибувши до міста, засвоював відповідно до власних потреб престижну «русскоязычную мову», розширюючи лексико-тематичний та прагмастилістичний спектр суржикового спілкування, і, звичайно ж, не відчуваючи найменшої потреби ані виправляти своє мовлення в бік правильної та престижної української, ані удосконалювати російську. Зазначу, що україномовний прибулець із села, не торкнутого русифікацією, демонструватиме іншу модель мовної поведінки. Він наскільки зможе успішно перейде на російську, вдома, можливо, спілкуватиметься українською, а мовне змішування в його ідіолекті виявлятиметься хіба на рівні перемикання коду російська — українська, макаронічного мовлення залежно від того, в якій із мов легше знайти потрібні виражальні засоби. Власне суржику, тобто гібридів на кшталт пойняв, врем’я, січас, канєшно, согласна тощо, в такого мовця не буде.  

Суржик у мовному вжитку емігранта із суржикомовного села консервувався як мова сімейна, код спілкування у фамільярних стосунках, у товариських міжсобойчиках, поміж земляками тощо. За таких умов суржик легко набував статусу української розмовної мови в місті. І в ідіолекті тих, для кого це основна форма невимушеної комунікації, і розмовному мовленні інтелігенції, яка, може, пристойно володіє українською мовою, але частенько вдається до суржикових вкраплень. Причина появи таких вкраплень — невиробленість питомо українських урбаністичних форм розмовно-фамільярної комунікації. Шевельов схильний уважати такий суржик, що побутує в міському соціумі, міським жаргоном. У статті про памфлети Миколи Хвильового «Літ Ікара» він пише: «В обставинах двомовності українського великого міста інтелігенція, говорячи по-українськи, залюбки вдається до