а, і (зуби — зубчастий, мати — материнський, вікна — віконниці).
Що ж до вимови и, є, о, то в ненаголошеній позиції вони мають тенденцію (схильність) наближатися до інших. Наприклад:
1.
Ненаголошений и має схильність наближатися до є (жиевий, пиешу, диетина) і особливо перед складом з є та а (блиезенько, виешневий, жи"ве, пиєтати,
стиерати, бачиела), а п>ри швидкому темпі мовлення у цій же позиції може й повністю збігатися з є (блеи-зенько, веишневий,жеиве, пеитати, стеирати, бачеила),
2.
Ненаголошений є схильний наближатися до и, особливо перед складом з і, у та и (беиріть, меині, неису, веизу, стеипи, вивеизи), а при швидкому темпі вимови у такій позиції може зовсім перейти на и (би*ріть, миені, ни-су, виезу, стиепи, вивиези).
3.
Ненаголошений о, особливо перед складом з наголошеним у та і, має схильність наближатися доУ (єоулубка, ко^жух, зоУзуля, то?бі, соу6і).
Голосні середні є, о і близький до них и щодо положення язика виявляють в українській мові схильність наближатися до так званого індиферентного або байдужого положення язика у цій частині порожнини рота. Голосний є виявляє у ненаголошених складах загальну тенденцію до звуження артикуляції. Голосний и загалом виявляє в наголошених позиціях нахил до розширення, певного обниження артикуляції, що веде до змішування у вимові наголошених є й и, і тому в живій мові в багатьох позиціях не різняться або майже не різняться вимовою такі слова, як кленок і клинок, розвелося і розвилося та ін. А в жвавому темпі ;не відрізняються і такі слова та словосполучення, як мене — мине, греби — гриби, клени — клини, повела — повила, не велять — не вилять, заплету — за плиту тощо '.
Вимова ненаголошеного о також до певної міри підлягає тим самим закономірностям, що й и та є.
Проте це не значить, що ненаголошені голосні треба вимовляти з наближенням до інших. Ні в якому разі. У мовознавчих працях поняття «наближаються» щодо вимови голосних и, е, о в ненаголошеній позиції треба розуміти не як норму вимови, а як схильність, за якою треба стежити, щоб у процесі мовлення не порушувати норм літературної мови.
Отже, вимовляти з наближенням, як це, на жаль, рекомендують окремі автори посібників, не слід. Адже ті, що не володіють літературним мовленням, які не знають орфоепічних норм вимови, правильної артикуляції голосних І приголосних, якраз і вимовляють їх з наближенням. Так і діти вимовляють, приходячи до школи. Для того вони й вивчають, власне, повинні вивчати літературну зимову, щоб знати такі тенденції (схильності) і не допускати неправильної вимови.
Таким чином, голосні и, е, о в ненаголошеній позиції мають схильність наближатися до інших (и до е, е до и, о до у). Проте вимовляти їх треба чітко і виразно, дотримуючись правильної артикуляції.
Вимова приголосних. Дзвінкі приголосні (б, г, д, ж, з, дж, дз) в кінці слова вимовляються дзвінко {дуб, плуг, завод, ніж, віз, коледж).
Дзвінкі приголосні (крім г) перед глухими також вимовляються дзвінко (дубки, кладка, книжка, кізка). Звук г у таких позиціях змінюється на х — пишемо нігті, кігті, легкий, а вимовляємо ніхті, кіхті, лєхкий. Дзвінко вимовляються також глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова, пишемо боротьба, просьба, вокзал, а вимовляємо бородьба, прозьба, вогзал.
Африкати дж, дз вимовляються як один неповільяий звук: ходжу, броджу, саджу, догоджаю, нагороджений, джміль, кукурудза, гудзик.
Якщо д і ж, д і з належать до різних значущих частин слова, то вимовляються роздільно, як два окремих звуки: відженіть, надзелень, бо — від і женіть, над і зелень.
Губний приголосний в у кінці і в середині слова після голосного вимовляється як нескладотворчий у: брау (брав), піудень (південь).
Сполучення хв завжди вимовляється чітко, як два звуки х і в: хвіст, хвіртка, хвиля.
Сполучення ться [сміється, учиться), шся (радишся, учишся), жся (уріжся, намажся), чся (не морочся, мучся) вимовляються як цьцьа (сьмьійецьцьаі учиць-цьа); сьсьа (радисьсьа, урчзьсьа, намаз'ьсьа)} ц^с^а (не мороцьсьа, муцьсьа).
Наголос
Норму української літературної вимови становить також словесний наголос.
Б українській мові, як і в російській та білоруській, наголос вільний і рухомий. Вільний, бо немає постійного місця у слові, як, наприклад, у польській — на передостанньому складі. У нашій мові він може виступити на передостанньому (учитель, Микола, читання), на третьому від кінця (гарнесенько, прикріплений), на четвертому від кінця (перебільшувати, товпитися, підпорядковувати), на п'ятому від кінця (Лаврентійовича, надломлюватимусь) і навіть на шостому від кінця складі (заокруглюватимуться, нагороджуватимуться).
Рухомий, бо може змінювати своє місце в різних формах одного і того самого слова (хороше — хороший — хорошіти; учитель — учителі — учителювати).
Неправильне наголошення складів слів у мовному потоці, як і неправильна вимова їх, позбавляє виразності і краси звучання мови, характеризує низьку культуру людини. Крім цього, може порушуватися смислове значення окремих фраз або й зовсім вони руйнуватимуться. Зі зміною наголосів у словах у мовному потоці може змінитися в одних випадках їх лексичне значення (мука — мука; обід — обід; дорога — дорога), в інших — граматичне (голови — голови; жінки —жінки; пізнаю — пізнаю; здибатися — здибатися).
Акцентуаційні особливості української мови різноманітні і складні. Знання особливостей наголосу для читця таке важливе, як і знання правил вимови голосних і приголосних. Проте в мовній практиці багатьох учителів ще помітні серйозні порушення нормативного наголосу. Неправильно вимовляють в основному такі слова: вірші, віршів, навчання, завдання, читання,