Стилістичні – невмотивоване використання в одному функціональному стилі мовних засобів, що характерні для іншого стилю, - зловживання лексикою і фразеологією ділового стилю (так звані «канцеляризми») або спеціальними термінами в текстах ненаукового характеру; невмотивоване вживання не літературної лексики (діалектизмів, просторічних слів); стилістично невиправдане вживання експресивних засобів, що створює зайву, інколи фальшиву емоційність;

Орфографічні – помилки, пов’язані з порушенням чинних норм щодо написання складних слів, вживання апострофа, м’якого знака, правопису слів іншомовного походження та ін.;

Пунктуаційні – помилки, зумовлені порушенням чинних правил уживання розділових знаків (коми в простому та складному реченні, двокрапки, тире, крапки з комою).

Мовна норма = категорія історична. З одного боку, вона, як рулятор правильності літературної мови, відзначається стабільністю, незмінністю. На сторожі цієї стабільності стоять школа, громадськість, спеціальні наукові установи. Мовні норми зафіксовані у словниках та навчальних посібниках, їх пропагують у спеціальних теле-і радіопередачах, на сторінках преси. З другого боку мова становить собою живий організм, що постійно змінюється. Ці зміни дуже повільні і часом непомітні – їх інколи образно порівнюють із непомітним для ока рухом годинникової стрілки. Проте із зміною мови змінюються з часом і її норми. Цей процес є природним, об’єктивним і закономірним. Зміни в характері норми відбуваються внаслідок існування в мові паралельних, варіантних засобів вираження однієї і тієї ж форми, одного й того ж значення. Власне, проблема норми і виникає саме тоді, коли існує ймовірність вибору мовної одиниці з кількох можливих (напр..: каменя чи каменю?, компостирувати талон чи компостувати?, каталог чи каталог і т.п.).

У мові існують фонетичні варіанти (завжди і завжди, помилка і помилка), морфологічні (легень і легенів, штаньми, штанами і штанями) і синтаксичні (дорогий мені і дорогий для мене, пасти коней і пасти коні). Причини появи мовних варіантів різні. Найчастіше вони зумовлені самою структурою мови і діянням закону аналогії, а також розвиваються під впливом діалектного оточення чи близькоспорідненої мови.

Строге дотримання літературних норм (правильність мови) – це тільки перша сходинка до оволодіння літературною мовою. Справді, можна правильно писати і наголошувати слова, правильно їх змінювати і сполучувати між собою, але це ще не буде ознакою високої культури нашого мовлення, бо вона передбачає не тільки правильне, а й майстерне використання мовних засобів. Кожна освічена людина повинна розвивати в собі мовне чуття, щоб уміти вибрати з кількох можливих варіантів найбільш точний, стилістично доречний і виразний, який найліпше б надавався для конкретної ситуації спілкування. Потрібно широко використовувати синонімічні багатства української мови, ревно дбати про її чистоту, уникати невиправданих іншомовних запозичень і поза літературних мовних елементів (діалектизмів, жаргонізмів, просторічних і лайливих слів).

Плекання високої культури мови – це свідчення нашої любові і прив’язаності до рідного слова, поваги до свого народу і його багатовікових традицій.