Реферат

Засоби логіко-емоційної виразності читання

План

1. Інтонація як мовне явище

2. Місце засобів логіко-емоційної виразності читання

3. Значення засобів логіко-емоційної виразності

Під поняттям «засоби логіко-емоційної виразності читання» треба розуміти сукупність органічно пов'язаних між собою компонентів виразності, без осмислення і врахування яких неможливо передати логічного та емоційного (внутрішнього, психологічного) змісту мовлення.

До таких компонентів належать:

1.

2.

3.

4.

5.

Мовлення охоплює процес безпосередньої дії мови як усної, так і писемної.

Учитель впливає на розумову діяльність учнів, на сферу їх почуттів І переживань не тільки виразним читанням готових текстів, а й змістом власного мовлення (бесідою, переказом, інформацією тощо). Як у першому, так і в другому виді мовлення ЗЛЕВЧ відіграють особливу роль, але дещо в іншому плані своїх завдань. У безпосередньому читанні тексту ЗЛЕВЧ пов'язані з інтонаційною структурою речень уже сформованих, створених, у які вкладено певний зміст (логічний, психологічний). Тут вони розкривають і передають даний зміст. У безпосередній дії мови власної, спонтанної ЗЛЕВЧ пов'язані з інтонаційною структурою речень, що формуються спонтанно, на ходу, отже, на ходу підбираються паузи, їх тривалість, логічні наголоси, мелодика, темп, І в такому разі ЗЛЕВЧ формують зміст і водночас передають його.

Таким розумінням діяльності ЗЛЕВЧ зумовлюється необхідність розгляду спочатку суті Інтонації як комплексного мовного явища.

Інтонація як мовне явище на слуховому рівні сприймання

Кожне осмислення думки, власної або чужої, може бути правильно виражене і так само сприйняте слухачами лише в тому разі, коли читець (мовець) правильно використає всі компоненти мови (системи її звуків, складобудови, словесного наголосу) та інтонації (органічної єдності пауз, логічної та емоційної функції наголосів, мелодики, темпу, ритму й голосового тембру). Справді, як би не були досконало попередньо складені виступ, бесіда, оповідання тощо, але якщо не буде знайдено для них відповідної інтонації, то робота виявиться марною. «Інтонація є загальним засобом актуалізації мовлення, засобом зв'язку з ситуацією спілкування і контекстом висловлення»1. У ній — серце і розум живого мовлення. З інтонаційним багатством мовлення пов'язані всі положення теорії виразного читання. Вони підпорядковані кінцевій меті — інтонації автора, адекватній його розповіді. Жодне живе мовлення без інтонації неможливе.

Слово «інтонація» (від лат. intono — голосно вимовляю) — це термін важливого компоненту мови давнього походження. Проте єдиного, сталого, закріпленого у словниках та підручниках тлумачення цього терміна немає й досі2. Найкращим, на наш погляд, є визначення у «Словнику лінгвістичних термінів» Є. В. Кротевича і Н. С. Родзевич: «Інтонація (лат. intono — голосно вимовляю) — ритміко-мелодичний лад мови, що відбиває інтелектуальну та емоційно-вольову сторони мови в послідовних змінах висоти тону, сили й часу звучання, а також тембру голосу». Перевага цього визначення в тому, що в ньому яскравіше відбиті загальна суть, формальна і логічна особливості інтонації. Виходячи з цього визначення інтонації, ми й зупинимось на загальній його характеристиці.

Щоб зрозуміти всю складність інтонації, треба глибоко вникнути у складові взаємозв'язки її фізичних характеристик, сприйманих якостей, мовних значень і змісту висловлення. Інтонація сама собою не існує, а взаємодіє з логіко-емоційним змістом і лексико-граматичною будовою речення, на основі яких вона функціонує. Отже, розглядати її слід у нерозривній єдності з певним висловленням, певною системою зв'язку мовних одиниць відповідно до логіко-емоційного змісту комунікації.

Якщо інтонацію мовлення сприймати на слух, то зв'язуючу роль її формальної організації з логіко-емоційною виконує передусім ритмічний лад. Він виступає ніби індикатором звукової організації мови, вираженої завдяки звучанню наголошених і ненаголошених складів, слів, та модифікації фізичних показників (тональних, динамічних і темпоральних). У розмовній прозовій мові він «створюється відносно закономірним чергуванням однотипних або різних мовних одиниць певним розміщенням слів і словосполучень у реченні»1.

Певна організація наголошених і ненаголошених слів у прозі (вона властива такою самою мірою поезії) характеризує дві сторони цього факту:

1.

2.

Поняття ритмічного ладу розмовної мови не обмежується лише такими акцентними показниками, воно поширюється на цілі ритмічні групи, а то й на цілі речення. Це залежить від складності інтонаційної структури й контексту.

Важливість ритму як зв'язку мовних (формальних) і фізичних (акустичних) показників може характеризувати й поетична, віршова мова, хоча на відміну від прозової і розмовної вона відзначається певною впорядкованістю, розміреністю І настановою на музичне звучання. В основі такого ритмічного ладу зв'язуючою ланкою мови є повторення певних віршових одиниць. Окремою одиницею ритму «править віршовий рядок, виділений паузою, графічно відокремлений від інших рядків і підсилений клаузулою (від лат. clausula — закінчення.— Г. О.) або римою. В середині рядка виникають додаткові елементи ритму неоднакові в різних системах віршування»1. Так, «ритмічна організація мови в силабо-тонічних віршах включає як сумірність віршових рядків щодо кількості складів, так і певну закономірність у чергуванні наголошених і ненаголошених складів» 2.

Розуміння ритмічної організації мови — це перший крок до розуміння багатства і краси рідної мови, до мистецтва виразного читання.

Отже, ритмічний лад є важливим чинником комунікативної виразності мови.

Проте для відтворення змісту будь-якої мовноінтонаційної структури ще