Володіння різними функціональними стилями, тобто здатність використовувати мовні засоби, оптимальні для конкретної ситуації мовлення, і становить культуру мовлення. Сама мова не може бути правильною чи неправильною, багатою чи одноманітною, логічною чи нелогічною, точною чи неточною. Культуру мовлення формує запас знань, любов до рідної мови, прагнення до самовдосконалення.

Рівень мовленнєвої культури людини залежить від її обізнаності з національним мистецтвом, з історією культури народу, історією його мови, його Історичними взаємозв'язками з іншими народами та їх культурами. Культуру мовлення формує запас знань, любов до рідної мови, прагнення до самовдосконалення, бажання вбирати в себе те, що віками виробило людство, геній рідного народу. Не можна вбачати в культурі мовлення ознаку лише так званих інтелігентних професій — байдужа до власного мовлення людина (яку б посаду не займала) не може претендувати на повагу.

Культура мовлення (як і індивідуальний стиль) не дається людині від народження — вона набувається в процесі спілкування. Тому людина повинна дбати про якість свого мовлення в будь-якій ситуації спілкування: в побуті чи на виробництві, у науковій чи освітньо-виховній діяльності, висловлюючись усно чи писемно, перед численною аудиторією чи одним співбесідником.

Культура побутового мовлення.

Коли дитина вперше вимовляє слово «мама», для батьків це неабияка подія. Адже в стосунках з дітьми починається спілкування за допомогою мови. Ми уважно прислухаємося до інтонації, експресії, з якими мовлено кожне слово дитини, бо слова ті виражають і фізичний, і психічний стан, і біль, і радість малюка. Нерідко мовлення в ранньому віці ніби ілюструє риси характеру дитини — і ті, що треба розвинути, і ті, які слід вчасно викорінити.

Нелітературні формули можуть закріпитися в мовленні дитини, ставши надалі вже не безневинним юнацьким жаргоном, а виявом низької мовної культури. Крім цього, форма і тон привітання здатні не лише відтворювати, а й створювати настрій, від чого, погодьмося, залежить і наша поведінка.

А як часто мірою нашої вдячності іншій людині за певну послугу, допомогу тощо є вміння правильно подякувати. «Дякую!», «Щиро дякую!», «Спасибі!» — правильні формули. «Велике спасибі!», «Гарно дякую!», «Дуже дякую!» — просторічні. Рівень мовленнєвої культури в описаних ситуаціях свідчить про міру вихованості, чемність людини.

Природно, спілкуватися з вихованою людиною легко, стосунки з нею відзначаються щирістю й невимушеністю, емоційною врівноваженістю.

Мова є складовою понять «етичне» й «естетичне». За «Словником української мови», етика — це не тільки «наука про мораль», а й «норми поведінки, сукупність моральних правил» (СУМ, т. 2, с. 491), а естетика — це «наука про мистецтво, про форми прекрасного в художній творчості» і взагалі — «краса, художність чого-небудь» (СУМ, т. 2, с. 488—489). Основне поняття етики —добро (добре), естетики — краса (художність). Ці поняття вважаємо визначальними і щодо якості мовлення: граматика вчить говорити правильно, а стилістика вчить говорити добре і так, щоб «не можна було не слухати».

Численні етикетні ситуації вимагають від мовця вміння привітатися і попрощатися, звернутися за допомогою і подякувати за неї, розмовляти з ровесником або звернутися до старшого, просити чи наказувати, розмовляти по телефону і спілкуватися безпосередньо. Ось кілька життєвих ситуацій, у яких мові (слову) належить провідна роль. На жаль, у нас немає науки спілкування — практично лише наші спостереження за старшими залишаються єдиною школою етики (й естетики) спілкування. А якщо ця школа не цілком відповідає своєму призначенню? Наприклад, дитячий садок. Постійні окрики, наказові форми, підвищені інтонації замість лагідного пестливого тону, колискової пісні для ляльки, гри інтонацій при читанні казки. До того ж виховання повинне здійснюватися рідною мовою, яка сприяє розвиткові мислення, його образності, гнучкості, динамізму. Приходимо до лікаря — і замість: «Слухаю Вас, Ольго Іванівно!» чуємо: «На що скаржитесь, хвора?» (і при тому очі не на вас дивляться, а в папери). А може, я ще не хвора — порадитись прийшла? Адже давньоруське врачь походить від врати, шо означало говорити. А чи всі сьогоднішні лікарі вміють говорити так, щоб слово їхнє полегшувало страждання, знімало біль, виліковувало? Хто навчає лікарського етикету? Хай сучасні умови їхньої праці винні, але ж душевність мусить зберігатись за будь-яких умов. Слово рада, яке сьогодні суспільно активізувалось, споріднене зі словом радитись, тобто розмовляти, слово гласність означає «казати вголос», тобто розраховане на порозуміння.

Етика спілкування висуває вимоги до вживання займенників ти і ви. «Пошанна» множина і «множина ввічливості» (вживання щодо однієї особи займенника ви) функціонують автоматично, є фактом мовленнєвим і психологічним. Поширені звертання на ви до осіб, віком старших від мовця, або малознайомих (адже ти — ближче, інтимніше, ви — ввічливе, шанобливе). Історично звернення до особи на ти — східнослов'янське, на ви — західноєвропейське, диференціація цих звертань почалася у XVII ст. і мала не лише етичний, а й соціальний зміст. Характерно, що сьогодні нормою звертання до батька чи матері є форма ти, проте в локальному мовленні здавна закріплена форма ви, і не варто цей факт заперечувати — мовній системі він не суперечить, мораль не відкидає. Це — вияв традиції локальної етики. Ти здебільшого виконує інтимізуючу функцію, але трапляється й у зниженому, фамільярному вживанні і принижує співбесідника. Отже, ти і ви — мовні засоби етики (як і стилістики), вживати їх потрібно для досягнення доброго тону і стилю. Важливо пам'ятати: «Вміння подивитися на себе самого очима співбесідника — одна з найважливіших ознак правильного спілкування. Без цього