Техніка мовлення

Реферат

План

1. Мовний апарат. Професійно-гігієнічні вимоги до нього.

2. Фізіологічна основа мовлення – дихання.

3. Основні властивості голосу. Їх вдосконалення.

4.Значення дикції в процесі виразного читання.

5.Орфоепічні норми сучасної української мови.

Досягти високого результату словесної дії (Станіславський) тобто емоційного впливу на слухачів під час читання, мовлення є професійним обов'язком кожного вчителя.

У зв'язку із виразним читанням постійно вживається термін „інтонація".

Інтонація -  це поєднання 3-х компонентів живої мови 1) дикційна чіткість та орфографічна грамотність; 2) логічна ясність; 3) емоційно-образна виразність.

Мистецтво виразного читання вимагає від виконавця вміння досконало володіти мовним апаратом (технікою мовлення). Для чіткого відтворення змісту текстів треба з'ясувати логічний бік інтонації. А необхідність відтворити (в живому слові) почуття, переживання, настрої спонукає займатися інтонацією з боку емоційно-образної виразності.

Техніка мовлення, логіка читання, емоційно-образна виразність – три нерозривно зв'язані взаємодіючі компоненти інтонації. Техніка мовлення – предмет сьогоднішньої лекції.

Буяльський вкладає у термін „техніка мовлення" таке значення – робота мовного апарату, яка забезпечує чітку вимову звуків.

Олійник Г.А.: Техніка мовлення – володіння мовним апаратом, уміння правильно користуватися мовою; мовленням.

Виділяє такі елементи техніки мовлення: 1) дихання; 2) голос; 3) дикція; 4) орфоепія.

Будова мовного апарату:

Органи дихання – легені, бронхи, трахея (дихальне горло); нижній поверх мовленнєвого апарату.

Вібратори – голосові зв'язки (вібруючи під тиском повітряного струменя, що йде з легенів, вони творять голос різної сили і висоти (голосні, дзвінкі, сонорні).

Резонатори – гортань, ротова й носова порожнина ( верхній поверх), гортань – середній поверх.

Артикулятори – язик, губи, нижня щелепа, м'яке піднебіння.

Активні – голосові зв'язки, задня стінка глотки, язик, губи.

Пасивні нерухомі – тверде піднебіння, зуби, носова порожнина.

Органи дихання безпосередньої участі у звукотворенні не беруть. У них (носова порожнина) виникає повітряний струмінь, що створює коливання необхідні для творення звуку. Струмінь повітря з легенів через трахею потрапляє в гортань (струмінь повітря зустрічає перепону – голосові зв'язки). Голосові зв'язки під тиском повітря вібрують і відіграють вирішальну роль у творенні голосу. З гортані струмінь повітря разом з голосом чи шумом потрапляє на верхній поверх мовленнєвого апарату – в надгортанні порожнини (глотка, носова і ротова порожнини, глотка (г, ґ).

Найважливіший орган для утворення звуків є ротова порожнина.

2.Дихання.

У момент мовлення людина від звичайного дихання переходить на так зване „мовленнєве" : повітря виходить у надгортанні порожнини поштовхами. Їх кількість співвідноситься із кількістю складів.

Однією із причин швидкої перевтоми голосотворчого апарату є невміння володіти своїм дихальним апаратом.

При звичайному фізіологічному диханні співвідношення вдиху і видиху – 1 : 1, а при фонаційному (звукотворчому) – 1 : 10; 1 : 15; навіть 1 : 30. Тобто вдих має бути активним і коротким, а видих – тривалим і рівним.

Залежно від того, які м'язи беруть участь у роботі дихального апарату розрізняють такі типи дихання : ключичне, грудне, діафрагматичне, комбіноване.

1.Ключичне – таке, при якому високо здіймаються плечі, а за ними і ключиці, лопатки та верхні ребра. Воно неефективне : заповнюються повітрям лише верхні ділянки легенів. Зустрічається рідко(аномалія) неприємне з естетичного боку.

2. Грудне („жіноче" в театральному середовищі) в медицині – середньо реберне. Має переваги над першим, але не є ідеальним. При ньому розширюються середні ребра, втягується живіт, діафрагма не скорочується, нижня ділянка легенів не включається.

3.Діафрагматичне (черевне, абдомінальне) ґрунтується на роботі м'язів діафрагми. Скорочуючись, діафрагма осідає на черевну порожнину, нижні ребра розсовуються, живіт подається вперед.

4.Комбіноване (грудно-черевне) – використовуються всі м'язи грудної клітки і м'язів діафрагми. В теорії декламації його називають(правильне). Найповніше насичує легені повітрям, забезпечує еластичну роботу м'язів діафрагми під час видиху. Правильне дихання. Його ознаки : 1) глибоке ; 2)часте; 3)підпорядковане волі виконавця; 4)непомітне.

Поділ схематичний, умовний, але вчитель має вміти визначити тип дихання дитини, навчити її ним керувати. З одного боку дихання – акт рефлекторний, відбувається поза нашою свідомістю (виконує функцію газообміну, а з другого боку – це процес керований, оскільки пов'язаний з мовою. Мовлення, читання вимагають великої кількості повітря, економного його витрачання і вчасного, швидкого і непомітного поповнення.

Правильне дихання, постановка його вимагає дотримання таких вимог.

1.Вдихати глибоко носом і ротом.

2.Вдихати непомітно (безшумно).

3.Не переповнювати запас повітря, вдихаючи його.

4.Непомітно поповнювати його резерв при найменшій можливості.

5.Не затримувати дихання в паузах.

6.Не витрачати запасу повітря до останку, щоб не захлиснутись.

І вчитель, і учні повинні пам'ятати, що органи дихання у них ще не сформовані остаточно (збільшиться грудна клітка, чіткість легень і дихання стане глибшим). Проте поліпшувати дихання треба виробленням правильної постави при сидінні і ходьбі. (Є три типи вправ за Олійником. С.18-23). Капська теж пропонує ряд вправ.

Про те, наскільки важливим є голос для вчителя свідчить той факт, що голос є головним його інструментом. Проте не всякий голос може задовольнити вимоги виразного читання „Навіть красивий голос без спеціальних тренувань не зможе подолати труднощі, які ставить виразне читання.

Станіславський: „Гарні розмовні голоси трапляються рідко. А коли вони й трапляються, то бувають недостатні своєю силою і діапазоном. Тобто над розвитком голосу треба працювати.

В дітей, та й у вчителів зустрічаються певні вади голосів: слабкість, млявість, сиплість, хриплість, гугнявість, верескливість. Такі голоси неприємно сприймаються на слух, стомлюють, а то й дратують слухачів. Вчитель як і читець-професіонал повинен розумітися на особливостях голосу, вміти над ним працювати, щоб удосконалити, розвинути його природні властивості, якості тобто вміти поставити його собі, а потім і в учнів.

Процес творення голосу нерозривно пов'язаний, як