вправи бажано робити перед дзеркалом з метою одночасного самоконтролю за положенням окремих органів мови.
Наведені нижче вправи розраховані на розвиток діапазону, сили й рухомості голосу. Розвитку інших костей сприяють вправи на дихання і дикцію.
Вправи допоможуть закріпити природне звучання голосу в середньому регістрі, що сприятиме розширенню діапазону за рахунок верхніх і нижніх тонів. У такій же послідовності розвиватиметься сила й рухомість голосу.
Виконувати вправи необхідно послідовно й систематично протягом певного часу, аж поки діапазон голосу не досягне 16, а то й більше півтонів добре вироблених розмовних нот і легко піддаватиметься руховим змінам.
Перш ніж розпочати виконувати вправи, слід перевірити свій обсяг розмовного голосу в півтонах, особливо визначити природну нижню («дно») і верхню («стеля») ноти, щоб у процесі виконання вправ не допускати напруження, передчасного витискування високих чи низьких нот.
Орієнтиром для визначення і закріплення примарного тону (ноти чистого, звучного від природи тону — Г. О.) Р. Черкашин радить брати ноти від «до» до «соль» першої октави; для низьких голосів тон ближчий до «до»; для середніх —до «мі»; для високих «соль» або навіть дещо вище.
Дикція
Щоб забезпечити легке сприймання змісту твору дітьми, учитель повинен мати не тільки добре розвинуті якості голосу, а й бездоганну дикцію (лат. dic-tio — вимова), тобто чітку правильну вимову кожного мовного звука.
При неправильній дикції навіть добре поставлений голос і вміле використання засобів виразності не забезпечать успіху читцеві, більше того, вади його вимови можуть призвести до негативних наслідків, оскільки дітям молодшого шкільного віку властиве мовне наслідування.
Хиби вимови бувають різного характеру і виникають вони внаслідок певних органічних (природжених) і неорганічних (неприроджених) вад у побудові мовного апарату.
Неорганічні вади можуть мати той самий характер вимови, що й органічні (гугнявість, шепелявість, гаркавість, сюсюкання тощо). Однак причини їх пояснюються насамперед неправильним засвоєнням засобів артикуляції окремих звуків або недбалим користуванням мовним апаратом чи окремими його складовими частинами.
Недоліки вимови властиві багатьом дітям. Виправленням їх повинні займатися не тільки медичні установи, а й учителі.
Неорганічні вади вимови можна ліквідувати за допомогою певного комплексу тренувальних вправ. Органічних же недоліків вимови не можна позбутися, лише виконуючи вправи. Проте окремі з них можуть бути усунені завдяки медичному втручанню. У дитячому віці це ще не становить особливих труднощів, та значно складніше виправити недоліки в дорослої людини. Тому й не бажано, щоб люди з природними дефектами вимови потрапляли на педагогічну роботу. Вчитель, як і артист, диктор, повинен бездоганно володіти мовним апаратом.
Виразність і чистота дикції досягаються насамперед, правильністю артикуляції, тобто чіткістю укладки органів мовлення і їх рухів під час вимови звуків. Тому роботу над усуненням хиб вимови слід розпочинати з виправлення неправильно завчених раніше рухів органів артикуляції
Орфоепія
Ще більше значення, ніж дикція, в техніці мовлення вчителя має орфоепія (від гр. ortos — рівний, правильний і epos — слово, мова), тобто система загальноприйнятих правил, що визначають єдино правильну, літературну вимову.
Якщо дикція — це правильна роздільна вимова окремих мовних звуків, то орфоепія — правильна вимова цих звуків «в певних фонетичних умовах, у певних сполученнях з іншими звуками, а також у певних граматичних формах, в окремих словах і групах слів...». Для того щоб своєю мовою естетично впливати на слухачів, недостатньо однієї якості і чистоти дикції. Необхідна ще й правильність вимови окремих слів. Можна ясно і чітко вимовляти окремі звуки і слова, але якщо вимова їх не відповідає орфоепічним нормам, то мова в цілому не забезпечить легкості і швидкості розуміння змісту, який вона виражає.
Сучасні норми української орфоепії — це єдині для всіх фонетичні закони літературної мови. Вони історично склалися на основі вимови полтавсько-київських говорів.
На жаль, ще не в усіх учителів мова бездоганна. Багатьом властиве серйозне порушення орфоепічних норм, відхилення від них під впливом певних причин, як-от:
1. Діалектичного оточення. Вимовляють: мать, мо-на, зара, тоже, рабищ бурак, бзюрка тощо. Замість мабуть, можна, зараз, теж або також, рябий, буряк, бірка.
2.
Правопису — як пишуть, так і вимовляють, зокрема сполучення -ться, -жся, -шся, -чся (смієшся,намажся, граєшся, не морочся замість смієц'ц"а,
намаз"с"а, граесгс"а, не мороц"с"а), -здн, -стн та ін.(поїздці, невістці замість поїз"ц"і, невіс"ц"ї).
3.
Мішанини із сполучення українських і російсь
ких слів типу міроприємство, добро пожалувати, білет ,конєшно, восімдесят, сємдисят тощо. Замість — заходи, ласкаво просимо, квиток або білет (екзаменаційний), звичайно або природно, вісімдесят, сімдесят.
4. Неуважності, байдужості до окремих норм вимови: м'яко вимовляють шиплячі (щьо, чьасто, щьястя замість що, часто, щастя), .не ті наголоси ставлять на словах (одинадцять, чотирнадцять, заняття, навчання, пізнання, черговий, читання, новий, виразно, статуя тощо замість одинадцять, чотирнадцять, заняття, навчання, пізнання, черговий, читання, новий, виразно, статуя).
Постійно працювати над правильністю і чистотою вимови — обов'язок кожного вчителя. Ті, кому властиві певні відхилення від норми, повинні особливо свідомо поставитися до своєї мови, займатися тренуванням, використовуючи відповідну літературу, довідники, словники, а також наслідуючи вимову інших, що добре володіють орфоепічними нормами.
Вимова голосних. Голосні звуки української літературної мови відповідають майже повністю орфографічним знакам: і — він, ріг; и — намисто, тихо, є — електрика, елемент; у — душно, думка; о — молот, голос; а — аварія, слава, тобто в наголошеній позиції вони не піддаються жодним змінам.
Звуки у, а, І в усіх позиціях, незалежно від наголосу, вимовляються варазно, чітко, послідовно відповідають орфографічним у, а,