Основні комунікативні ознаки культури мовлення

План

1. Ознаки культури мовлення

2. Правильність мовлення

3. Варіантність мовних одиниць

4. Відхилення від норм

Література

1. Грищенко Т.Б. Українська мова та культура мовлення: Навчальний посібник. К.: 2003. – 536 с.

2. Словник- довідник з культури української мови/ Д. Гринчишин, А.Капелюшний, О.Сербенська, З.Терлак. – К.: Знання, 2004. – 367 с.

Мова безмежна за своїми ресурсами. «Великий тлумачний словник сучасної української мови» вміщує 170 тис. слів. Мову можна знати добре, володіти нею можна добре, але тільки самовпевнена людина стверджуватиме, що говорить бездоганно, володіє мовою досконало. Розвиваючись, мова висуває перед своїм носієм завдання стежити за змінами, які в ній відбуваються: змінюються, удосконалюючись, норми, старіють і з'являються нові слова (відтінки значень, самі значення), Тільки людина, котра постійно прагнутиме добре володіти мовою, поважає мову І якій не байдуже, яке враження від її мовлення має слухач, досягне високого рівня культури мовлення.

Культура мовлення формується: багатством словника, досконалим володінням способами поєднання слів у речення, умінням розрізняти нейтральні і стилістично марковані мовні одиниці, недопущенням стильового і експресивного дисонансу, фонетико-інтонаційною виразністю (в тому числі володінням темпом, ритмом, силою голосу), знанням психологічних особливостей народу, якому належить дана мова. Мова не просто інформатор про набуті знання і перспективу збагачення, доповнення, уточнення цих знань — вона і барометр людських стосунків: апелюючи не тільки до мозку, а й до серця у(емоційної сфери психіки) людини (можливо, спочатку до почуттів, а через них — до інтелекту), мова через акт мовлення спонукає адресата до відповідної реакції на волю відправника інформації. «Мовна глухота» є свідченням глухоти духовної. Отже, добре мовлення — це не просто лад слів, а й лад думок та почуттів (навіть коли мовлення афективне, у ньому повинен бути хай особливий, та все ж лад).

Тому, визначаючи якісні ознаки культури мовлення (а саме, поняття «культура мовлення» вже передбачає якісну характеристику), враховуємо як суто мовні його особливості (ступінь оволодіння діючими в конкретну епоху нормами), так і позамовні (знання законів мислення, практичний досвід мовця — життєвий, віковий І мовленнєвий, психічний стан мовця, мету, націленість спілкування . тощо)

3 огляду на це основними комунікативними ознаками культури мовлення є: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, достатність (поняття кількості мовлення), ясність, виразність, емоційність. Звичайно, всі ці ознаки підпорядковуються одній глобальній — правильності, бо залежать від того, порушені чи не порушені у мовленні (не в загальнонародному, а в індивідуальному) правила: організації мовної системи, логіки чи психології, естетики чи етики. Отже, культура мовлення— це культура мислення і культура суспільних (соціальних) І духовних стосунків людини.

2. Правильність мовлення. Правильність — одна з визначальних ознак культури мовлення. За тлумаченням сучасних словників, правильний: 1) який відповідає дійсності; 2) який відповідає встановленим правилам, нормам; 3) безпомилковий (СУМ, т. 7, с. 503). Критерій правильності — мовна дійсність конкретної епохи, а її еталон — строга відповідність діючим правилам, за допомогою яких сформульовано норми. «Працюючими» термінами у цьому випадку є правило і норма.

Норма (мовна) визначає літературну мову. Мовні норми — «це прийняті в суспільно-мовленнєвій практиці освічених людей правила вимови, граматичні та інші мовні засоби, правила слововживання» 9, орфографічні правила для писемного мовлення. Отже, норми — категорія Історична, змінна. Вони тісно пов'язані з системою конкретної мови, історично і соціально зумовлені. Діючи в конкретній час як стабільні, вони все ж динамічні І можуть зазнавати змін. Якщо в орфоепії, граматиці норми орієнтуються на зразок, модель, еталон, то в лексиці вияв, реалізація норми підпорядковуються ще й змістові, залежать в кожному конкретному випадку від контексту, адже тільки в ньому правильно можна використати синоніми, пароніми, фразеологізми. Правила — це «положення, які виражають певну закономірність, постійне співвідношення мовних явищ або які пропонують як нормативний конкретний спос^ використання мовних засобів у писемному і усному мовленні» .

Правила граматичні регулюють застосування форм слів залежно від словозміни (і слово твору), синтаксичних конструкцій (у тому числі різних типів зв'язку між словами, напр., при узгодженні, керуванні, в різних типах складнопідрядних речень, відокремлених зворотів і т. д.); орфографічні стосуються (визначають) написання слів та їх форм; пунктуаційні — корегують постановку розділових знаків відповідно до змісту і форми реалізованої засобами мови думки, урахування ме ти висловлювання.

Норма І правило взаємопов'язані: вони корегують мовну систему і одночасно визначають рівень культури мовлення.

Таким чином, нормативним є мовлення: 1) що відповідає системі мови, не суперечить її законам; 2) в якому варіант норми володіє новими семантико-стилістичними можливостями, увиразнює, уточнює контекст, дає додаткову і вичерпну інформацію; 3) в якому не допущено стилістичного (і стильового) дисонансу; 4) в якому доречно обгрунтовані застосовані норми з іншого стилю; 5) в якому не допущене зміщування норм різних мов під впливом білінгвальної мовленнєвої практики.

Отже, щоб говорити правильно, треба в першу чергу добре знати структуру мови, бо саме нею зумовлюються діючі норми. Але говорити правильно ще не означає говорити добре — для доброго мовлення необхідне й уміння відібрати в конкретній ситуації спілкування найбільш доречний, стилістично і експресивно виправданий варіант (якщо він існує) літературної норми. Норма хоч і обов'язкова вимога, та якби вона-не відзначалася рухливістю, то перетворила б людську мову на щось подібне до робота.

Норма — це загальноприйнятий-звичай вимовляти, змінювати, записувати слово, а для варіантів існують такі характеристики: правильно — неправильно (літературне — нелітєратурне),