виби-вати.
Сів шпак на шпаківню, заспівав шпак півню: так як ти, не вмію я, ти не вмієш так, як я.
Не жаліла мама мила, мила мама з милом Милу.
Летів перепел перед перепелицею, перед перепеле-нятами.
Рила свиня білорила, тупорила, півдвора рилом перерила.
Був собі цебер та переполуцебрився на маленькі переполуцебринята і була собі макітра та переполума-кітрилася на маленькі переполумакітринята.
Босий хлопець сіно косить, босі ноги роса росить.
Хитру сороку спіймати морока, а на сорок сорок—, сорок морок.
Не той, товариші, товаришу товариш, хто при това-ришах товаришу товариш, а той, товариші, товаришу товариш, хто без товаришів товаришу товариш.
Напекли млинців, назвали кравців, а кравець за млинець та й побіг у танець.
Чия верба найкорчоголовіша, найкорчоголовакува-тіша, найкорявіша?
Обіцянка цяцянка, а цяця й досі в кишені.
Чапля, чапля, чапля сохла, чапля здохла.
Дала Даша МашІ сироватку з-під простокваші.
Вибіг Гриша на доріжку, на доріжці сидить кішка, взяв з доріжки ЗПриша кішку, хай впіймає кішка мишку.
Гнилі кислиці висіли на осиці, спілі кислиці рясніли на осиці, прийшли лисиці, натрусили кислиці в спідни-ці, прилетіли перепелиці та й ну дзьобати кислиці.
Дзвонить дзвонар, дзижчить комар, гудуть джмелі старі й малі.
Старий джигіт під дзвін копит в сіделці спить.
Вправа 7.
Читайте в звичайному темпі, але чітко й виразно вірщ Наталі Забіли «Весела абетка».
Орфоепія
Ще більше значення, ніж дикція, в техніці мовлення вчителя має орфоепія (від гр. ortos — рівний, правиль- -ний і epos — слово, мова), тобто система загально-прийнятих правил, що визначають єдино правильну, літературну вимову.
Якщо дикція — це правильна роздільна вимова ок-ремих мовних звуків, то орфоепія — правильна вимова дих звуків «в певних фонетичних умовах, у певних сполученнях з іншими звуками, а також у певних гра-матичних формах, в окремих словах і групах слів...» 1. Для того щоб своєю мовою естетично впливати на слухачів, недостатньо однієї якості І чистоти дикції. Необхідна ще й правильність вимови окремих слів. Можна ясно і чітко вимовляти окремі звуки і слова, але якщо вимова їх не відповідає орфоепічним нор-мам, то мова в цілому не забезпечить легкості і швид-кості розуміння змісту, який вона виражає.
Сучасні норми української орфоепії — це єдині для всіх фонетичні закони літературної мови. Вони Істо-рично склалися на основі вимови полтавсько-київських
говорів.
На жаль, ще не в усіх учителів мова бездоганна. Багатьом властиве серйозне порушення орфоепічних норм, відхилення від них під впливом певних причин,
як-от:
1. Діалектичного оточення. Вимовляють: мать, мо-
на, зара, тоже, рабищ бурак, бзюрка тощо. Замість
мабуть, можна, зараз, теж або також, рябий, буряк,
бірка.
2.
Правопису — як пишуть, так і вимовляють, зо-
крема сполучення -ться, -жся, -шся, -чся (смієшся,
намажся, граєшся, не морочся замість смієц'ц"а,
намаз"с"а, граесгс"а, не мороц"с"а), -здн, -стн та ін.
(поїздці, невістці замість поїз"ц"і, невіс"ц"ї).
3.
Мішанини із сполучення українських і російсь-
ких слів типу міроприємство, добро пожалувати, білет,
конєшно, восімдесят, сємдисят тощо. Замість — захо-ди, ласкаво просимо, квиток або білет (екзаменацій-ний), звичайно або природно, вісімдесят, сімдесят.
4. Неуважності, байдужості до окремих норм вимо-ви: м'яко вимовляють шиплячі (щьо, чьасто, щьястя замість що, часто, щастя), .не ті наголоси ставлять на словах (одинадцять, чотирнадцять, заняття, навчання, пізнання, черговий, читання, новий, виразно, статуя тощо замість одинадцять, чотирнадцять, заняття, нав-чання, пізнання, черговий, читання, новий, вирйзно, статуя).
Постійно працювати над правильністю і чистотою вимови — обов'язок кожного вчителя. Ті, кому власти-ві певні відхилення від норми, повинні особливо свідо-мо поставитися до своєї мови, займатися тренуванням, використовуючи відповідну літературу, довідники, словники, а також наслідуючи вимову інших, що доб-ре володіють орфоепічними нормами.
Вимова голосних. Голосні звуки української літера-турної мови відповідають майже повністю орфографіч-ним знакам: і — він, ріг; и — намисто, тихо, є — елек-трика, елемент; у — душно, думка; о — молот, голос; а — аварія, слава, тобто в наголошеній позиції вони не піддаються жодним змінам.
Звуки у, а, І в усіх позиціях, незалежно від наголо-су, вимовляються варазно, чітко, послідовно відповіда-ють орфографічним у, а, і (зуби — зубчастий, мати — материнський, вікна —¦ віконниці).
Що ж до вимови и, є, о, то в ненаголошеній позиції вони мають тенденцію (схильність) наближатися до інших. Наприклад:
1.
Ненаголошений и має схильність наближатися
до є (жиевий, пиешу, диетина) і особливо перед скла-
дом з є та а (блиезенько, виешневий, жи"ве, пиєтати,
стиерати, бачиела), а п>ри швидкому темпі мовлення
у цій же позиції може й повністю збігатися з є (блеи-
зенько, веишневий,жеиве, пеитати, стеирати, бачеила),
2.
Ненаголошений є схильний наближатися до и,
особливо перед складом з і, у та и (беиріть, меині, неи-
су, веизу, стеипи, вивеизи), а при швидкому темпі ви-
мови у такій позиції може зовсім перейти на и (би*-
ріть, миені, ни-су, виезу, стиепи, вивиези).
3.
Ненаголошений о, особливо перед складом з на-
голошеним у та і, має схильність наближатися до
У (єоулубка, ко^жух, зоУзуля, то?бі, соу6і).
Голосні середні є, о і близький до них и щодо по-ложення язика виявляють в українській мові схиль-ність наближатися до так званого індиферентного або байдужого положення язика у цій частині порожнини рота. Голосний є виявляє у ненаголошених складах загальну тенденцію до звуження артикуляції. Голос-ний и загалом виявляє в наголошених позиціях нахил до розширення, певного обнижечня артикуляції, що ¦ веде до змішування у вимові наголошених є й и, і то-му в живій мові в багатьох позиціях