1.2. Фразеологічна одиниця як носій національно-культурної інформації

Мова як суспільне явище, що розвивається нерозривно від того чи іншого суспільства, здатна виконувати крім своєї основної комунікативної функції, тобто бути засобом спілкування, ще й кумулятивну (термін В.Г. Костомарова та Є.М. Верещагіна), сутність якої полягає в тому, що вона здатна виступати сховищем накопиченого колективного досвіду. Завдяки саме цій другій функції в мові, в її одиницях знаходять своє відображення матеріальні умови життєдіяльності етнічного колективу, його морально-етичні та естетичні принципи, звичаї та традиції, вірування тощо. Все це часто йменується таким терміном як “етнокультура” або “національна культура”, і які, як відомо, в кожного народу мають свої специфічні особливості. Це і приводить завдяки кумулятивній функції до наявності в різних мовах значної кількості національно-культурно маркованих мовних одиниць, тобто одиниць, семантика яких пов’язана з інформацією культурологічного характеру.

Проте ця інформація по-різному і неоднаково відображається в різних одиницях мови. Найбільш яскраво ця інформація фіксується у фразеологізмах. Як справедливо зазначає Б.М. Ажнюк, “одиниці фразеологічної системи в більшій мірі, ніж одиниці будь-якого іншого структурного рівня мови, наділені національним колоритом. Вони є носіями не тільки предметно-логічного значення, в їх формі відображені, “сфотографовані” характерні риси етнокультурного обличчя даного народу”. Завдяки кумулятивній функції національно-культурна специфіка проявляється в області фразеології дуже чітко, в ній знаходять відображення своєрідність побуту та життя того чи іншого народу, вона конденсує в собі весь складний комплекс культури і психології даного народу, неповторний спосіб його образного мислення [41, 29]. Це означає, що фразеологізми формують у мовній картині світу, зокрема англомовній, склад так званих етно-культурних маркерів.

Звичайно, аналіз гендерно спрямованих фразеологічних одиниць (ФО) тісно пов'язаний з питанням співвідношення та взаємозв’язку між мовою та культурою того чи іншого народу. Ці співвідносини та взаємозв’язок між зазначеними поняттями є багатосторонніми та різноплановими.

Так, з одного боку, мова може розглядатися як складова частина, як компонент або як специфічна форма існування культури. А оскільки кожна мова культури має свої особливості, вона, як правило, адекватно неперекладна ні на одну іншу мову.

Однак мова, в той же час, є автономна стосовно культури в цілому, і вона може розглядатися як незалежна, автономна семіотична система, тобто окремо від культури. І оскільки кожен носій мови одночасно є і носієм культури, то мовні знаки здобувають здатність виконувати функцію знаків культури або своєрідних етнокультурних маркерів, і тим самим служать засобом представлення основних понять культури у мовній картині світу. Саме тому мова здатна виражати в своїх одиницях специфічні риси національної культури того чи іншого етносу, його національно-культурну ментальність.

На думку А.Є. Супруна, “мова не стільки перетворює дійсність, скільки відображає її в своїх формах”. Це означає, що в першу чергу мова може відображати суспільні та культурні реалії, явища та події, тобто зазнавати впливу з боку об'єктивної дійсності, що в кінцевому рахунку приводить до національно-культурного розмаїття мов та її одиниць. Ми приєднуємося до думки, що “картина світу в цілому формується пізнанням, а не мовою, і словесний образ предмету виступає як форма логічного відображення буття, як додатковий національний фон, над яким височить загальнолюдський логічний образ” [26, 50], а тому всі національно-специфічні моделі світу мають і загальні, універсальні риси [26, 51].

Найбільш логічним і адекватним з цього приводу є, на наш погляд, твердження Ю.Д. Апресяна, який зазначає, що “погляд на світ є частково універсальним, частково національно специфічним, тому носії різних мов можуть бачити світ дещо по-різному, крізь призму своїх мов” [40, 64]. Саме це твердження знайшло широке визнання серед сучасних дослідників.

Саме цей національно-культурний фон і призводить до того, що кожна мова до певної міри утворює свою семантичну систему, свою “мовну картину світу”, інакше кажучи “мова задає носіям певну картину світу, причому кожна мова свою” [40, 74].

Інакше кажучи, мовна картина світу є суб'єктивним образом об'єктивної реальності, оскільки кожна людина по-своєму і неповторно відтворює світ. Саме цим пояснюється той факт, що кожна національна мова – це універсальна філософська система, в якій по-своєму своєрідно “живе” світ, людство в цілому. Національна мова – це сукупність істин, знань, мистецтва, обумовлена своєрідною психологією народу.

Так, поняття “мовної картини світу” зв’язано з поняттями народ, етнос, нація і розумінням національного характеру особистості. Кожна мова відображає певний спосіб сприйняття й організації, тобто концептуалізації світу. Значення, що виражаються в ньому, складаються в деяку єдину систему поглядів, свого роду колективну філософію, що нав'язується в якості обов'язкової всім носіям мови. З цієї точки зору “мовна картина світу - це комплекс мовних засобів, у яких відбиті особливості етнічного сприйняття світу – це сукупність уявлень народу про дійсність, зафіксованих в одиницях мови на певному етапі розвитку народу” [37, 38].

Кожна національна мова у свій неповторний спосіб інтерпретує різні явища, традиції, звичаї, обряди, стереотипи, спосіб життя, кодує досвід колективно-історичної групи. Вирішальний вплив на розвиток та специфіку національної мови має культура певної етнічної спільноти. Кожна з таких культур відносно автономна, хоча зазнає впливу і сама впливає на сусідні. Виходячи із цього, “мовна картина світу” – це “спосіб відбиття реальності у свідомості людини, що полягає у сприйнятті цієї реальності крізь призму мовних та культурно-національних особливостей, притаманних певному мовному колективу; інтерпретація навколишнього світу за національними концептуально-структурними