"За підрахунками академіків А.А.Шахматова і Л.В.Щерби, близько половини елементів сучасної російської літературної мови — за походженням книжнослов'янські, генетичне пов'язані з півден-нослов'янською давньоболгарською мовою. Еле-менти східнослов'янські складають її другу поло-вину. Важко сказати, чого більше в цій східно-слов'янській половині сучасної російської літера-турної мови — українсько-білоруського чи власне російського, в усякому випадку дуже багато спіль-ного східнослов'янського" (В. Журавльов).

Як бачимо, російська літературна мова дає більше підстав уважати її за "гібридну", "штучну", однак такими епітетами чомусь (зрештою, відомо чому) наділяється українська мова. Коли б відо-мий російський шовініст В.Шульгін був краще по-інформований у цих питаннях, то саме російську, а не українську мову він назвав би "окрошкой с ботвиньйой". А взагалі, називати мови "гібридни-ми", "неприродними", "головними", "другосорт-ними" і т.п. можуть хіба що вчені, "котрі примі-шують до науки політику і котрі в храмі науки є не жерцями, а торжниками, що продаж і купівлю творять" (А. Кримський).

14. Останніми роками в Україні з'являються публікації, автори яких коренів української мови дошукують в індоєвропейській прамові. Поновлю-ються в обігу дослідження учених минулого сто-ліття (Е.Классен, А.Чертков, М. Красуський та ін.), за якими українська — одна з найперших ін-доєвропейських мов, а наш народ — один із най-старіших державних етносів. Поглиблюється вив-чення спорідненості української мови з санскри-том — літературною мовою індійських аріїв, котрі декілька тисяч років тому проживали в північному Причорномор'ї.

Дослідниками доведено, що найдавніший шар "Рігведи" (бл. 4500 - 2500 р.р. до н.е.) — книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.

Гіпотези такого типу заохочують до пошуків іс-торичних витоків народу, до відновлення істо-ричної пам'яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про позбавлення народу від комп-лексу меншовартості і зміцнення національної гід-ності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування.

З огляду на це тут краще перебільшення чи на-віть помилка, ніж українофобський штамп типу "не було, нема і бути не може". Тим більше, що, як казав один славний філософ, є речі, в які не-можливо повірити, але нема речей, яких не могло б бути.

НАЗВА НАШОЇ МОВИ

... Немає в світі ані одного національного іме-ни, яке викликало б проти себе стільки ненави-сти, злоби й нападів та пропаганди, як слов'-янська назва території й народу: "Україна", "український". Це свідчить про органічну зміс-товність і важливість зв'язаних з цим іменем народніх прав і інтересів. Це слово вже багато століть живе в народній душі як персоніфікація й символ ідеалів, мрій і надій народу.

С.Шелухин.

1. Упродовж віків мова, яку нині називають ук-раїнською, мала назви з коренем рус-: руська, ру-синська, малоруська. Оскільки цей корінь є і в назві мови нашого північно-східного сусіда (рус-ский язик), котрий займав панівне становище в царській Росії і посідав місце "старшого брата" в СРСР (назва мови ще одного східнослав'янського брата — білоруська — мало коли бралась до уваги;

вона теж вважалась одним із наріч "русского", а згодом "триєдиного русского" народа), то висува-лось твердження про існування "общерусского язьпса", наріччям якого ніби-то є "малоруська мо-ва".

Вчитаймося в слова радянського академіка Б.Рибакова: "Тільки після монгольського завоювання і наступного політичного роз'єднання окре-мих частин Русі єдина руська народність виділяє зі свого складу українську і білоруську народнос-ті".

Метафорично зміст цього пасажу можна зобра-зити так: росло руське дерево, його стовбур над-гриз монгольський скакун, і внаслідок цього на стовбурі виросли дві нові гілки — українська і бі-лоруська. Стовбур же, звісно, залишився російсь-кий.

А коли так, то "...українці повинні триматися "общерусского" язика, себто великоруського лі-тературного язика, та тут, очевидно, підмінюються поняття, бо великоруський язик, живий і літера-турний, зовсім не "общерусский" язик, а таке саме тільки, як і український, "наріччя" того ідеального "русского" язика, чи східнослов'янського, що в дійсності конкретно не існує і не існував ніколи" (М. Грушевський).

2. "Русь" — це самоназва корінного народу се-редньовічної Київської держави, а також назва са-мої цієї держави. Це слово і його похідні: "русь-кий", "русин", "русинський", "руснак" та ін. — на західних окраїнах розселення українського ет-носу збереглись до наших днів.

Галичина масово перейшла на терміни з коре-нем україн- у кінці XIX — на початку XX століття (вирішальним поштовхом стало святкування сто-річчя "Енеїди" І. Котляревського). Робилось це свідомо — задля єдності українського народу, штучно розчленованого між двома імперіями: Ро-сійською та Австро-Угорською.

3. Згодом (у писемних пам'ятках від 1187 року стосовно наддніпрянської частини Русі і від 1189 року стосовно Галичини) з'являється слово "Ук-раїна". Протягом століть слова Русь і Україна вжи-валась як синоніми. Так, і Хмельницький, і пись-менники його епохи використовували паралельно слова Україна-Русь-Росія; український-руський-російський.

А ще раніше в "Граматиці доброглаголивого еллинословенскаго язика" (її традиційцно називають "Адельфотес"), видрукованій у Львові в 1591 році, навіть на титульному листі написано: "Ко наказанію многоименитому Россійскому роду". Вислови "россійскій род", "росскій род" неодноразово вжи-ваються і в тексті "Граматики". Проте йдеться тут не про "російський рід" у сучасному значенні, а про рід український, свідченням чого можуть слу-гувати хоча б приклади слів із "Граматики": дівчинка, кошичок, хлоп'ятко, хлоп'яточко.

Але звідки на Русі взялись слова "Росія", "ро-сійський"?

4.