12 | РІЗНОВИДИ МОВЛЕННЯ ЗА ФУНКЦІОНАЛЬНИМ ПРИЗНАЧЕННЯМ | 2

13 | РОЗГОРНУТЕ МОВЛЕННЄВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ | 2

14 | МИСЛИННЄВІ ТА КОМУНІКАТИВНІ ОСНОВИ ГРАМАТИЧНОГО ЛАДУ | 2

15 | МОВЛЕННЄВИЙ ЕТИКЕТ І КУЛЬТУРА СПІЛКУВАННЯ | 2

16 | КОНТРОЛЬНА РОБОТА (ПІДСУМКОВА) | 2

17 | З ІСТОРІЇ ВИВЧЕННЯ МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ | 2

ТЕМА 1. ВСТУП. МОВНЕ САМОСТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ НА ТЛІ ІСТОРИЧНОГО ДОСВІДУ НАРОДІВ СВІТУ

Література:

Андрусів С. Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця // Сучасність. - 1995. - No 7-8.

Діяк Іван. Не тільки зросійщення // Урок української. – 2001. - No4.

До питання про стан мовленнєвої культури в Україні // Відродження. – 1993. - No10.

Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки. – К.: АТ “Обереги”, 1994.

Окара Андрій. Полтавський суржик і духовне плебейство // Урок української . – 2001. - No5.

Охрімович Андрій. Шовінізм як діагноз // Урок української. – 2000. - No 11-12.

Русанівський В. Єдиний мовно-образний простір українського менталітету // Мовознавство. - 1993. - No6.

Ткаченко О. Мовне самоствердження українців на тлі історичного досвіду народів світу // Вісн. АН України. - 1993. - No5.

Ткаченко Орест. Якщо держава хоче жити... (Про сучасну мовну ситуацію в Україні) // Урок української. – 2001. - No2.

Холодний М. Народ крізь призму мови // Київ. -1993. - No 9-10.

Ющук І. Мова нації – державна мова // Дніпро. -1995. - No 7-8.

Душею кожної держави є нація. Народ, не об'єднаний однією мовою, нацією ще не став. Тим самим захитується у своїх основах його держава. Тому кожна держава, дбаючи про своє майбутнє, першорядної ваги надає поширенню державної мови, в Україні – української. В Україні стан її державної мови явно незадовільний. Це не означає, зрозуміло, що нема в ній жодних проблем з мовами національних меншин, у тім числі найбільшої, російської. Проте парадоксальність мовної ситуації в Україні полягає в тім, що чи не в найгіршому стані в ній перебуває мова “національної більшини”, українська, а це позначається негативно на розвитку держави загалом, бо не може процвітати держава, основний народ якої, стрижень нації політичної, принижено й занедбано. Неясно тоді для кого і для чого подібну державу було створено. Губляться підстави і перспективи її існування. А тому поряд із питанням безпеки військової, економічної, екологічної в Україні не менш гострою стоїть питання мовно-національної безпеки, яке ще чекає на свою розв'язку.

Авторитетові української мови дуже заважає її повна юридична невизначеність (і незахищеність) як мови державної навіть у найвищих сферах державної влади, що виражається в повній факультативності користування (або некористування) нею. Разом із тим, що ця мова в зазначених сферах є здебільшого лише службовою, репрезентативною, а не постійно вживаною, це створює назовні враження нещирої “панської гри”. (Оскільки ж у новітній історії України вже було кілька прецендентів подібних несерйозних “ігор в українську мову”, які потім звелися нанівець, загал східноукраїнського суспільства поки що не вірить, що вживання української мови – це “всерйоз і надовго” і не поспішає це наслідувати.

Розбудова Української держави вимагає орієнтації на ті світлини, які б допомогли долати нелегкий шлях до усвідомлення й утвердження своєї незалежності й повноцінності у цивілізованому світі. До таких світлин належить і усвідомлення нашими попередниками нерозривної єдності понять “нація”, “державність”, “мова”, притім остання як каркас життя народу, його суспільної організації, духовного світу, морального стрижня.

Нація тим і відрізняється від народу (люду), що вона передбачає не тільки організацію, а організацію з виробленою віками національною свідомістю, з полі функціональним літературним мовленням, що забезпечує його носіям спілкування в усіх сферах виробничої діяльності.

Соціальне й індивідуальне в мові нерозривні, як невіддільна доля нації, її майбутнє від кожного з нас, від того, наскільки ми усвідомлюємо свою відповідальність перед нащадками.

Духовний світ людини нерозривно пов'язаний з розвитком її мовних здібностей. Нормальна еволюція мови є передумовою здорового поступу нації, утвердження естетичних і етичних ідеалів, примноження інтелектуальних здобутків.

Послідовний національний розвій веде до збагачення надбань людства. Питання мови при такому підході переростає в широку проблему взаємозбагачення народів на різних рівнях без втрат своєї індивідуальності. Статус наукової мови в суспільстві відбиває стан мовного виявлення народу в найширшому розумінні цього слова. Питання інтелектуалізації мови входить у широке коло проблем цивілізації суспільства. Як становий хребет національної культури, національна мова має виконувати всі суспільні й культурні функції, бути мовою науки. А крім того, носії мови повинні прагнути до її вишуканості, добірності, краси в усіх своїх суспільних проявах. Йдеться про інтелігентність нашого мовлення, яка починається там, де є погляд на мову як на творчу практику індивідів, які, спілкуючись між собою, зберігають у ній культуру попередніх поколінь і привносять свою відповідно до надбань цивілізації.

У руслі проблем одне із завдань, яке ставить перед собою сьогодні українська інтелігенція, яка не піддалася асиміляції, в тому, щоб максимально утверджувати самоповагу як індивідуальну, так і загальнонаціональну.

Мова – це фактор, що цементує націю, покликаний виявляти внутрішню своєрідність її психофізичної культури. Через ставлення до української мови виявляється ставлення народу до родовідної духовної культури, до свого минулого й майбутнього. Плекання духовності в широкому розуміння слова дає основу для розвитку мови. Народ, який творить рідною мовою, думає про майбутнє своєї нації.

Сфера функціонування мови залежить від того, наскільки сильний генофонд її носіїв, та водночас і від політики тієї держави, у якій носії живуть. “У витворенні звички до національної мови грає велику роль держава, що