Народи з укоріненою національною свідомістю не цураються рідної мови. У тих народів, у яких процес остаточної консолідації в нації не завершився, спостерігається, в першу чергу серед інтелігенції, збайдужіння до своїх національних надбань.

Історія не сприяла розвиткові української мови, та місце її коріння дало їй змогу вистояти всупереч асимілятивним процесам, яким вона піддавалася, коли український народ втрачав свою державність.

Поглянути на історію свого краю, збагнути роль рідної мови в утвердженні української державності дають змогу писемні документи, праці істориків, письменників, етнографів, громадських діячів і, звичайно, лінгвістів. Проспективно вдивляючись у майбутнє своєї мови, українські лінгвісти заглядали у її витоки, а водночас утверджували право рідної мови на самостійний розвиток, дивилися на неї як на мову, що здатна розбудити національну потенцію багатомільйонного народу, який живе на споконвіку власній землі і здатний на опір будь-якій асиміляції та на примноження своєю мовою загальнолюдського духовного багатства.

Погляд на українську мову як на самостійну систему в слов'янській сім'ї зі своєю історією і своєрідною структурою викристалізувався в боротьбі за незалежність її носіїв. Закономірно домінантою в житті України стала національна ідея, національна концепція. Поняття “мова” і “нація” розглядаються в діалектичній єдності. Зв'язок мови і мислення має свій конкретно-історичний вияв для кожного народу. Національна мова відбиває всю історію життя нації, її прагнення, її ідеали. Вона втілює в собі своєрідність цілого народу. Ставлення людини до мови свідчить про її культурний рівень і про громадянськість.

ТЕМА 2. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО МОВЛЕННЯ

Питання до теми:

1. Мовлення: поняття, терміни.

2. Мова та мовлення: спільне й відмінне.

3. Науки, що вивчають мовлення.

Основна література:

Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. – М., 1966.

Ахутина Т.В. Порождение речи. – М., 1989.

Казарцева О.М. Культура речевого общения. – М., 1999.

Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М., 1969.

Лингвистический энциклопедический словарь: Языкознание. – М., 1990.

Львов М.Р. Основы теории речи. – М., 2000.

Основы теории речевой деятельности. – М., 1974.

Супрун А.Е. Лекции по теории речевой деятельности. – Минск, 1996.

Додаткова література:

Гумбольдт В. Язык и философия культуры. – М., 1985.

Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М., 1997.

Лурия А.Р. Язык и сознание. – М., 1979.

Мовлення: поняття, терміни. Слово мовлення має три різних значенння: а) мовлення як діяльність, мовлення як процес; б) мовлення як продукт мовленнєвої діяльності; в) мовлення як ораторський жанр.

Мовлення в першому, процесуальному, значенні має синоніми: мовленнєва діяльність, мовленнєвий акт. Мовлення – це спілкування, контакт між людьми, обмін думками і почуттями, інформацією. Спілкування здійснюється не тільки через мовлення, але й за допомогою немовних знаків, які вивчає семіотика (міміка, жести, дотик). Мовлення ж – вербальне спілкування за допомогою мовних знакових одиниць: слів, синтаксичних конструкцій, тексту, інтонацій, часто за підтримки невербальних засобів. У межах такого терміна “мовлення” досліджуються: а) фізіологічні основи мовлення, мовленнєвої діяльності; б) механізми мовлення за його видами: механізм говоріння (усне мовлення), механізм аудіювання (сприйняття і розуміння усного мовлення) і т.д.; в) кодові переходи; г) взаємозв'язок мислення й мовлення; ґ) реалізація функцій мови в мовленні; д) взаємодія мов у мовленнєвій діяльності білінгва; е) процес оволодіння мовленням у дитини і надалі; є) формування “мовного чуття” (інтуіції) на різних вікових етапах тощо.

Друге значення терміна “мовлення” - “мовлення як результат” - має синонім “текст”, який може бути не тільки письмовим, а й усним. У теорії мовлення текст визначається як мовна тканина твору – результат творчого процесу, його породження. Приклади використання терміна “мовлення” у такому значенні: мовлення діалектне, ритмічне мовлення, мовлення наукове, пряме й непряме мовлення та ін.

У межах цього значення досліджуються: а) структура тексту, його компоненти, зв'язки; б) стилі мовлення; в) мовленнєві жанри; г) використання мовних засобів (лексичних, граматичних) у тексті; ґ) використання стилістичних фігур, тропів, фразеології і т.п.; д) мовна норма та її порушення (помилки) тощо; е) засоби усної виразності тексту; є) засоби довготривалого зберігання записів усного й письмового мовлення та ін.

Третє значення терміна “мовлення” – мовлення як ораторський жанр чи як монолог у художньому творі (інформаційне, полемічне, патетичне тощо мовлення).

Мова та мовлення: спільне й відмінне. У мовленні реалізуються всі багатства мови, всі її виражальні можливості. Водночас час мова збагачується через мовлення. Наведемо приклади: 1. Мова – знакова система; знаки – це слова, звуки, морфеми, словосполучення, фразеологічні одиниці тощо. Під системою розуміються рівні мови, її внутрішні зв'язки, взаємодії, правила мови, парадигми, моделі. Мовлення – це саме спілкування, вираження думки, це вербальне, мовне спілкування, самовираження. 2. Мова – потенційна система знаків. Мовлення – це дія та її продукт, це діяльність людей, воно завжди мотивоване - викликане обставинами, ситуацією, завжди має певну мету. 3. Мова консервативна, стабільна (як правило). Мовлення припускає винятки, саме у мовленні (узусі) з'являються нові слова. 4. Мова підкоряється нормі (закону), яка формується спеціалістами-мовознавцями і зберігається у вигляді словників. Мовлення також, в ідеалі, підкоряється нормі літературної мови, однак порушення норми є, оскільки