Казарцева О.М. Культура речевого общения. – М., 1999.

Лурия А.Р.Язык и сознание. – М. 1979.

Львов М.Р. Основы теории речи. – М., 2000.

Новое в зарубежной лингвистике. Теория речевых актов. – М., 1986.

Соколов А.Н. Внутренняя речь и мышление. – М., 1968.

Сорокин В.Н. Теория речеобразования. – М., 1985.

Додаткова література:

Кацнельсон С.Д. Типология языка и речевое мышление. – Л., 1972.

Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М., 1969.

Скворцов Л.И. Теоретические основы культуры речи. – М., 1980.

Щерба Л.В. Языковая система и речевая деятельность. – М., 1969.

Внутрішнє мовлення. Мовлення є не тільки способом вираження думки, але й способом її формування. Спосіб формування й формулювання думки за допомогою мови у кожної людини в процесі спілкування індивідуальний. Однак всі індивідуальності знаходяться в межах трьох способів, якими користується людина, говорячи: а) собі чи іншому, якщо іншому, то б) присутньому в цей момент чи в) відсутньому. Відповідно, зможемо виділити й форми мовлення: внутрішнє, зовнішнє, усна й письмова форми якого реалізуються всередині мовленнєвої діяльності.

Внутрішнє мовлення характеризується тим, що процес оформлення думки відбувається без її вираження - усного чи письмового. Специфіка використання індивідуального коду у цій формі мовлення визначається початковим комунікативним наміром суб'єкта мовленнєвої діяльності спілкуватися з самим собою.

Уміння орієнтуватися в ситуації спілкування – це вміння усвідомлювати: 1) загальний комунікативний намір (мотив) спілкування; 2) завдання мовлення (мету мовлення); 3) особливості адресата (характеристика людини, до якої звертаються); предмет мовлення (про що збираюся говорити чи писати); 5) загальний задум, основна думка (що хочу говорити чи писати).

Основною особливістю внутрішнього мовлення є його предикативність. Інша особливість такого мовлення – це здатність до згортання, граматична аморфність (Л.С.Виготський).

Внутрішнє мовлення є також ситуативним, т.т. завжди пов'язане з певною ситуацією, умовами, які його викликають. Цим і пояснюються його фрагментарність, стислість. Поряд зі словами у внутрішньому мовленні можуть бути використані образи і схеми, т.т. предмет мовлення може бути не названий, а поданий як образ (образ-схема). Задум висловлювання двочленний: вказівка на предмет висловлювання і на те нове, що про цей предмет треба сказати (предикативність: тема і рема).

Зовнішнє мовлення. Розгорнуте зовнішнє мовлення існує у двох формах: усній та письмовій. У свою чергу усне мовлення може бути діалогічним і монологічним.

Усне мовлення. Якщо мовлення призначене іншій людині, яку бачимо і чуємо, то використовується усна форма. Справжнє усне мовлення створюється під час говоріння і є, як правило, імпровізацією, що створюється в процесі комунікації. Тому основною його ознакою є непідготовленість. Можна виділити загальні особливості усної форми літературної мови: 1) основним виразником усного мовлення є інтонація; 2) тенденція до розчленування висловлювання (вставні слова і под.); 3) повтор прийменника, що стоїть після означуваного слова (“Подружився з товаришем з хорошим”); 4) недослівний характер відтворення прямої мови.

Важливою ознакою, що впливає на появу різновидів усного мовлення, - характер комунікації: офіційна / неофіційна. Офіційна комунікація може бути особистою і публічною. Неофіційна – тільки особистою. Публічна комунікація поділяється на два підвиди: масова (радіо, телебачення тощо) і колективна (лекція, доповідь і под.).

Письмове мовлення. Письмове мовлення – це мовлення без безпосереднього співрозмовника, його мотивація і задум повністю визначаються тим, хто пише. Він і контролює мовлення на письмі. Вся інформація, що висловлюється у письмовому мовленні, повинна спиратися тільки на досить повне використання розгорнутих граматичних засобів мови, оскільки воно майже не має ніяких позамовних додаткових засобів вираження.

Саме тому письмове мовлення включає до свого складу кілька рівнів: пошук окремих звуків, їх протиставлення, кодування окремих звуків у літери і т.п.; підбір слів; свідомі операції синтаксичного рівня, вибір структури висловлювання.

Основною ознакою такого мовлення є підготовленість, яка пов'язана тісно з композицією тексту. Всі слова і речення тексту повинні бути співвіднесені з дійсністю, що виражається у письмовому мовленні за допомогою категорії предикативності. Крім того, всі слова тексту повинні співвідноситися з поняттями, що пов'язано з референцією. Оформлення предикативності та референції пов'язане з актуальним членуванням речення, з виділенням в ньому теми і реми у спілкуванні.

ТЕМА 6. МЕХАНІЗМИ МОВЛЕННЯ: ВИСЛОВЛЮВАННЯ. МОВЛЕННЄВИЙ АКТ

Питання до теми:

Процес висловлювання. Мовленнєвий акт.

Мотивація мовлення.

Мовленнєва інтенція.

Основна література:

Жинкин Н.И. Язык. Речь. Творчество // Избранные труды. – М., 1998.

Казарцева О.М. Культура речевого общения. – М.,1999.

Леонтьев А.А. Основы психолингвистики. – М., 1997.

Лингвистический энциклопедический словарь. – М., 1990.

Львов М.Р. Основы теории речи. – М., 2000.

Основы теории речевой деятельности. – М., 1974.

Додаткова література:

Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990.

Леонтьев А.А. Язык, речь, речевая деятельность. – М., 1969.

Панфилов В.З. Взаимоотношения языка и мышления. – М., 1987.

Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. – К., 1998.

Щерба Л.В. Языковая система и речевая деятельность. – Л., 1974.

Процес висловлювання. Мовленнєвий акт. У процесі мовленнєвої діяльності, творення мовлення структурною одиницею прийнято вважати висловлення. Це одиниця мовленнєвого спілкування. Це така одиниця, яка має відносну самостійність, завершеність, містить в собі комунікативно-модальний аспект, інтонацію (в усному варіанті), невербальні засоби, доступна актуальному членуванню (тема-рема). Висловлення завжди співвіднесене з певними ситуаціями життя, для нього характерна мотивованість: вітання при зустрічі, виклик таксі по телефону, відповідь учня на уроці, лист другові, виступ на конференції тощо.

Висловлення співвідноситься з реченням, часто ці компоненти мовленнєвого процесу збігаються. Однак іноді висловлення – ширше, більше за обсягом.

Важливу роль у висловленні відіграють: інтонація, дейктичні засоби (вказівка на учасників спілкування, на часову чи просторову локалізацію фактів і