– російськіх, українськіх і білоруськіх народностей. На основі давньоруськох пісменності постає українсько- білоруська літературна мова. Але різниця між церковнослов’янськім з одного боку і українськім та білоруськім з другого, була відчутна. Не тількі лексична, а й грамотична система церковнослов’янської мови потребували пояснення , спеціального вивчення. При монастирях і церквах ХІV –ХVст. існували школи де навчали письма, й можливо, елементів граматики церковнослов’янської мови. Чи були створені на Україні в ХІV- ХVст. Орігінальні грамотичні твори, невідомо. Але до нашого часу зберіглися в багатьохсхіднослов’янських списках 2 праці південно-слов’янського похпдження – трактат про 8 частей мови, та орфографічний трактат болгорсько-сербського філолога Костянтина Костенецького, якій присвячений головним чином орфографії.
На основі 2ох варіантів українсько-білоруської мови в ХІV – ХV ст. на початку ХVІ ст. почали формуватися 2 окремі літературні мови: українська і білоруська.
На Україні в ХVІ ст. були розповсюджені філологічні твори Максима Грека особливо його тлумачення антропонімів громадського походження.
Історія громатської думки тісно пов’язана з ім’ям відчизняного першодрукаря Івана Федорова. Дбаючи про поширення освіти серед простого народу, він уклав і надрукував для шкіл “Буквар”. У ньому, крім суто букварного матеріалу вміщено важливі елементи для опанування церковно-слов’янських мов.
Зовсім новий етап в історії нашого мовознавства ознаменувала “Граматика словенська” Л. Зизанія. Він запропонувал школам нову, першу справжню граматику церковнослов’янської мови. Автор із самого початку книги прагнув викликати в учнів інтерес до науки.
Дивись “Граматика” М. смотрицького і “Граматика” Ужевича – це продовження.
Фонема її ознаки
Найменші і не подільні одиниці плану виразу мови, що служать для розрізнення смислу слів і їх форм, називаються фонемами. Термін “Фонема” було введено в науковий обіг в останній чверті ХІХ ст. опрацювання теорії фонем належить російському і польському ученому Бодцену де Куртене та йогоучневі Л. В. Щербі. Фонеми визначають на основі артикуляційних і акустичних протиставлень(опозицій), властивих тій чи іншій мові, як-от опозицій: глуха – дзвінка (бити – пити);; тверда – м’яка (син – синь); коротка – довга (англ. Spot –пляма, sport –спорт) та ін. Фонема є складним явищем та маєбагато ознак. Ознаки бувають диференційні (розрізнювальні) й інтегральні (нерозрізнювальні). Як диференційні ознаки фонем використовуються: 1) ознаки за способом творення звуків: проривність, фрикативність; зімкненно – прохідність, африкативність; 2) ознаки за місцем творення звуків: передньо – задньо – язиковість, середньоязиковість, губність (лобіальність), глотковість, горловість.3) м’якість і твердість (українське лин – линь); 4) довгота і короткість (англ. Cart ka:t - віз – cut k^t - різати).
Ознаки , які входять до складу фонеми, але не відрізняють ії від інших фонем, називаються інтегральними. (Так, в украї\нській фонемі х глухість є ії інтегральною ознакою.). В сучасних фонологічних працях часто використовують поняття кореляції, яке відбиває відношення між фонемами, що протиставляються за однією певною диференціальною ознакою.
Кожна фонема має власнийнабір диференціальних ознак ,яким вона відрізняється від усіх інших фонем даної мови. Напріклад,українська фонема |б| характеризується такими диференціальними ознаками: губна (чим відрізняється від |д| ; |г| ;) зімкненно-проривна (відрізняєтьсявід |в| ); дзвінка (відрізняється від |н| ); неносова (відрізняється від |м| ).
Губно – губний, твердий і непридиховий характер фонеми |б| є її інтегральними ознаками, бо за ними вона не протиставляється іншим фонемам, але без них вона набула б іншого вигляду.
Фонема і звук
Мовний апарат людини у змозі артикулювати різноманітні звуки неоднакової висоти, сили, тривалості і тембру. Але не всі акустико-фізичні відміності звуків враховуються у мові,адже не всілякі звукиважливі для спілкування. У мові беруться до уваги лише ті звукові одиниці, які пов’язані з розрізненням смислу слів і їх грамотичних форм. Напріклад, в українській мові виділяють 2 звуки: н (твердий) і н’ (м’який) – не тільки тому, що вони як самостійні фонетичні одиниці здатні надавати словам різного змісту. Так, заміна звука н на н’викликає зміну значення: син – син’. Так, найменші і неподільні одиниці плану виразу мови, що служать для розрізнення смислуслів і їх форм, називаються фонемами. Виділення фонем як смислорозрізнювальної одиниці для уточнення досить широкого поняття “звук мови “становить лінгвінистичний аспект у вивченні звуків. Звук – це явище фізичне. Фонема – функціональна одиниця мови.
Фонгема – загальна мовна одиниця в склад якої об’єднуватися не зовсім тотожні звуки. Фонема є одиницею мови, яка реалізується в конкретних звуках мовлення. Кожний звук мовлення відзначається рядом артикуляційних, акустичних і фонологічних властивостей. З артикуляційного іта акустичного погляду в словах сад і сядь голосний елемент звучить по – різному., особливо на початку і в кінці його творення, однак голосні елементи 1-го і 2-го слів об’єднуються в одну фонему [a], хоч в де чому й відрізняютьсяодин від одного. Фонема як абстрактна одиниця протиставляється звукові як конкретній одиниці, в якій фонема матеріально реалізується в мовлення. Одній фонемі можуть відповідати кілька звуків (алофонів). Алофони однієї фонеми утворюють ряди звуків, які чергуються позиційно. Через те фонему можна визначити як ряд звуків, які позиційно чергуються.
Універсальний і бінарний принцип.
Американські вчені Р. Якобсон, К. Фант і М. Халле на основі електроакустичних досліджень у 50-х роках спробували розробити універсальну систему диференційних ознак, яка б задовільнила всі мови світу. Ця система побудована на бінарному або двоїстому принципі, внаслідок чого всі фонемні опозиції зводяться до приватних. В основу загальної класифікації фонем вони поклали не артикуляційні ознаки (на їх думку, артикуляційні особливості звуків у мовах світу найрізноманітніші і дуже тонкі, через