зважати на правильне вживання слів, зворотів; 2) прийняти єдиний український правопис, а для цього а) дотримуватися одиничного пом'якшення слів, викликаного йотованими буквами та ь - с-лід, с-вятий; б) уникати зумовленого польським впливом пом'якшення чужих закінчень -аньство, -аньский, -еньство, -еньский, -уньство, -аныцина; в) ввести в школу пом'якшення прикметників на -ський, - цький, яке зустрічається ще в давніх літературних пам'ятках: Літописі Нестора, Луцькому Євангелії XIV ст.; г) вживання форм його, йому, в ньому, сьому замість усталених під польським впливом его, ему, него, сего; д) усунути букву ї; є) уникати галицьких форм ходив-єм, ходилам, ходив-єсь, ходилисьмо, ходивім, робивем; ж) і вирішити остаточно, яку назву вживати замість слова «руський», найкраще вживати «український», так як цю назву знає Західна Європа (Почовський М. становище й наука українсько-руської мови як викладової в наших гімназіях. Реферат на з'їзді галицьких і буковинських україністів в д-20 мая 1909р. - Л., 1909.-30c.-c.9).
Проте спольщена Краєва шкільна рада не сприяла розвитку української мови, а сам предмет рідної мови вважала другорядним. Поляки, які становили більшість в КШР, різними способами намагалися утруднювати доступ українських дітей до середньої освіти. Скажімо, станом на 1875 р. в Галичині були гімназії з українською мовою викладання була українська. Зважаючи, що шлях до вступу в гімназію лежить через закінчення чотирьох класів, о.С.Кочала на засіданні сейму підняв питання про порушення неперервності освіти, вимагаючи введення української мови викладання хоча б у Львівській головній греко-католицькій школі (Справи шкільні в нашій Соймі //Газета школьна. – 1875. – Ч.2. – С.14-15.-С.14).
Аналіз звітів КШР (Звіт краєвої шкільної Ради про стан шкільництва в Галичині 1902-1903 //Промінь. - 1904.-№20.-С.142; №21. – С.151; №22. – С.262. - №23. – С.68; “24. – С.175 та інші) засвідчив, що в них, як правило, домінували шаблонні розділи про викладання ручних жіночих робіт, релігій, гімнастику, т.зв. доповняючої науки. Стан викладання української мови не висвітлювався або ж був представлений у сфальсифікованому вигляді. З цього приводу Ю.Ловицький іронізував, що КШР вивчення гімнастики й рільництва вважає важливішим, ніж вивчення рідної мови (Ловицький Ю. Стан науки в народних школах в 1908/9 рр. // Діло. – 1910. – Ч.246. – С.2).
??? увага до української мови у др. пол. ХІХ ст. Пояснюється ще й тим, що в цей період головним шляхом реалізації принципу народності, важливим засобом національного виховання вважається навчання дітей рідною мовою. Тому робота педагогів, громадських організацій краю у цей період створенні шкіл з рідною мовою навчання тощо.
Питання навчання рідною мовою займає чільне місце у концепціях розбудови національної школи, розроблених І.Ющишинем (“Проект...”) в Галичині та Я.Чепігою (Проект укр.. школи) в Надніпрянській Україні. Згідно з цими документами, школа має бути доступною для дітей усіх суспільних верств, обов’язковою для дітей шкільного віку, навчання в ній має вестися рідною мовою, адже саме рідна мова є запорукою виховання в національному дусі. Школа повинна відповідати економічним і соціальним умовам життя народу, тісно співпрацювати з сім’єю.
У кінці XIX ст. австрійський уряд проводив політику соціального й національного гноблення українців в інтересах панівних класів. Це викликало пожвавлення громадсько-педагогічного руху, в якому активну участь брали вчителі, учнівська й студентська молодь, просвітні організації, широка громадськість. Діячів науки й культури особливо хвилювало питання викладання рідної мови в школах, котра в означений період усвідомлювалась як ознака національної приналежності, природний закон, що поєднує індивідів у спільноту, „печать суспільної приналежності, вяжуча людей в окремий організм", а всі разом прагнуть до загального розвитку (Про народну мову// Прапор. - 1897. - 4.7. -c215-218.-c.216).
Публікації другої половини ХІХ ст. В числі таких найбільших скарбів народу, як свята віра, звичаї й обряди, рідна земля, на якій живе народ і де померли його діди й прадіди, називає також рідну мову: “Мы Русини маемъ свою родну мову, красну надъ всъ другой мовы на ?????, а кромь того маемъ еще своэ власне письмо, котримъ більше якъ тисячу лътъ пишуться наши духовний и светский книги и газети” (Ластовка. – Львів, 1879. – Ч.12. – С.49-50. – С.49).
О.Барвінський рідну мову справедливо зарахував до найважливіших навчальних предметів у гімназіях (Барвінський О. Вплывъ науки языка маетрного на выхованє. Р.1.Ч.4. – 1880. – С.25-27. – С.26).
Незадовільний стан викладання української мови в краї пояснювався також нестачею свідомих вчителів – українців. Спольщена КШР читала перешкоди в здобутті освіти українцями, натомість для осіб польської національності передбачалися пільги які під час навчання, так і в практичній діяльності. Нестачу вчительських кадрів виразно ілюструє ситуацію в чисто українському містечку Бурштин: тут у 1904 р. було 2 вчительки-польки, 1-єврейка і 1 вчитель-поляк. Більшість українських сімей віддавали своїх дітей на навчання до місцевої європейської школи, мотивуючи це тим, що тут їх більше навчать по-українськи, ніж у школі польській (В Австрії ми – чи в Польщі? // Промінь. – 1904. – Р.1.Ч.21. – С.152-153).
У конкурсах на заміщення вакантних учительських посад кандидатів розмежовували за тим, навчальних закладах з якою мовою викладання вони вчилися. Так, окружна рада, організовуючи 6 вересня 1904 р. конкурс в Яворові, не вимагала. Як раніше, кваліфікації з українською мовою вик ладовою і польською лише як предмету, але прямо з українською і польською вик ладовими мовами (????. – 1904. – Ч.54). вчителів, які не мали здатних іспитів з польською мовою вик ладовою, відправляли у