Посилення полонізації шкіл краю зумовило активізацію боротьби за рідну школу з українською мовою викладання в ній. Питання рідної мови на поч. ХХ ст. стає домінуючим у ряді звернень, виступів, конференції. Так, 25 серпня 1907 р. „Організаційний комітет львівських русинів” підготував відозву із закликом до українського населення Львова записувати своїх дітей до українських шкіл. Кожен русин, що не запише своєї дитини до руської школи, робить на шкоду власному народі, - говорилося у відосві (Історія Льовова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. – К.: Наукова думка, 1986. – 424 с. – с. 166).

18 липня 1904 р. в салі Народного Дому відбулося /довір очне віче нашого учительства з Галичини і Буковини. На вічу був присутній і І.Франко.

Щодо руських шкіл ухвалено такі реалізації:

1) а) Заснування руського університету у Львові. б) Закладання руських шкіл середніх шкіл більше класових і ви ділових, також чоловічої і жіночої семінарії з руською вик ладовою мовою.

2) Привернення руської мови вик ладової в тих школах з польською мовою вик ладовою, в котрих є більшість руської молоді.

3) Закладання (при існуючих вже польських школах) також шкіл з вик ладовою мовою руською в тих селах, містечках і містах, в котрих знаходиться відповідне число руської молоді.

4) Заведення обов’язкової науки руської мови в школах жіночих народних і виділових у Львові.

5) Систематизування посад учителів руської мови при школах ви ділових.

6) Заведення в руських школах руської мови у внутрішнім урядуванню.

7) Ревізії і зміни підручників шкільних в дусі руського народу і видання мап і книжок в руській мові.

8) Призначуваня (замість польських) більше число руських книжок для убогих учнів в руських школах.

9) Обмежування науки польської мови по руських селах до науки читання і писання” (Б-к Іван. Звіт з учительських віч //Учитель. – 1904. – Ч.15. – С.240-249. – С.248).

Незважаючи на активну боротьбу українців за свою самобутність, на поч. ХХ ст. стан у сфері освіти залишався вкрай незадовільним. Наприклад, у 1911-1912 роках у Галичині нараховувалося 70 польських і в українських гімназіях для хлопців, 20 польських та 1 українська для дівчат, 14 польських і жодної української середньої технічної школи (Лисяк-Рудницький І. Історичні ессе. В 2-х т. Т.1.-К., 1994.- с.450).

У міжвоєнну добу (1918-1939 рр.) дидактичні основи вивчення української мови і літератури формувалися в досить складних умовах, зумовлених передусім антиукраїнською політикою правлячої польської влади, яка планово проводила асиміляцію українців і ліквідацію українського шкільництва.

Після окупації Галичини Польщею шкільництво стало підпорядковуватися Міністерству освіти і віросповідань, в той же час продовжували діяти австрійські закони та інструкції. Після рішення Ради Послів від 14 березня 1923 року про виключення краю до складу Польщі розпочалася відкрита полонізація всього українського.

Мова навчання визначалася через шкільні плебісцити. Від батьків учнів мали находити декларації з проханням мови навчання. Якщо в шкільному мікрорайоні збирали 40 і більше декларацій з проханням навчати дітей рідною мовою, то в школі залишалася українська мова навчання. У випадку подання менше 40 декларацій навчання мало відбуватися державною, тобто польською мовою. Коли ж за рідну мову викладання подано 40 декларацій, а за державну – 20, то школа ставала утраквістичною. Для відкриття середніх шкіл з українською мовою навчання вимагалися декларації від батьків 150 учнів (Podreczny poradnik dla kicrorownikow I nauiczycieli szkol powzechnych. – Zodar, 1935. – 1935. – S.28).

Плебісцит проводився у відповідності з розпорядженням міністерства освіти від 7 січня 1925 р., видано на виконання закону від 31 липня 1924 р. Як свідчать повідомлення тогочасної преси, влада допускала низку зловживань з метою ліквідації українського шкільництва. Проте українська громадськість чинила спротив такому колонізаційному тиску. Громадськість, організації краю, політичні партії та ін. взяли участь очолюваних „Рідною школою” плебісцитових акціях.

З метою придушення боротьби українців за рідну мову навчання польський уряд провів у 1930 р. „пацифікацію” (умиротворення), яка супроводжувалася програмами й фізичними розправами.

Закріпив досягнуті поляками здобутки новий шкільний закон від 1932р., в основу якого було покладено:

Державницький принцип побудови школи і державну монополію на виховання підростаючих поколінь.

Категоричне прийняття тези про те, що головною метою школи є не навчання, а виховання.

Вимогу про те, що школа має бути поставлена на грунт сучасних їй досягнень психолого-педагогічної науки (Ступарик. Нац.школа. – С. 224).

Проте й у такий складний час науковий пошук педагогів не припинявся. Після Першої світової війни в Європі проходить переорієнтація поглядів на нову роль школи. В Східній Галичині перебудова шкільництва проходила в напрямі його націоналізації, головним чинником якої визнано рідну мову.

У світовій та європейській педагогічній думці відстоювалися ідеї перетворення школи з осередку „книжної науки” в школу життя, практичного спрямування, яка б враховувала насамперед інтереси особистості, вчила її думати, мислити, вторити, привчала до колективних форм роботи й співпраць, індивідуалізувала зміст і темп навчання, готувала учнів до участі в громадському житті. В дидактиці перевага надається активним методам навчання, які б стимулювали мислення, активізували думку, будили творчість учнів.

Основними факторами розвитку дидактичної думки в цей період були: відсутність власної держави і тиск