Широкий резонанс викликала в Галичині видана в Празі книга В.Прийгоди «Глобальна метода» (Vбclav Pшihoda. Clobбlm metoda. – Praha, 1934. – 128с.). Її автор, доцент Карлового університету в Празі, був представником реформаторського педагогічного руху в Чехословаччині, прихильником т. зв. «глобального» методу, під яким розумів загальний новітній принцип сучасного навчання та його організації. В книжці автор, зокрема, розкриває суть «глобального» методу стосовно організації читання й письма і робить висновок: «глобальний» метод – це не технологія, він не подає системи механічних вправ, а є швидше новим напрямом педагогічного мислення, що враховує дитячі потреби й інтереси, надає перевагу змістові читання й письма й відстоює сприйняття цілісної картини світу. В.Пршігода при обґрунтуванні «глобального» методу синтезує відомості з психології, мовознавства, педагогіки. Редакція журналу «Шлях виховання й навчання» наголосила на практичному значенні книги чеського педагога для вчителів Галичини (Критика й рецензії // Шлях виховання й навчання. – 1934. – ч.2. – с.133-137. – с.134).

Популярністю в галичан користувалася ще одна книга В.Пршійгоди, присвячена реформаторським течіям у педагогіці (Vaclav Pшihoda. Reformnй hladiska v didatrike. – Bratislava, 1934. – 240с.). Поширення реформаторських течій спричинило зацікавлення широкої світової громадськості творами М.Монтессорі, О.Декролі, Е.Паркхерст. Оскільки однією з основних тез нового дидактичного напряму став педоцентризм, то дидактика намагається стати об’єктивною наукою, результати педагогічних досліджень починають будуватися на достовірних фактах, опрацьованих методах. Автор знайомить читачів з напрацьованими педагогічними методами й шкільними системами. Окрема частина праці присвячена питанню «глобалізації», яку В.Пршійгода розуміє як методику вивчення окремих предметів, яка відштовхується від цілого до часткового (наприклад, в читанні — від цілих слів до складів і окремих літер), а також як систему навчання, метою якої є досягнення концентрації навчального матеріалу. Таку концентрацію автор вбачає в трьох напрямах: 1) в об’єднанні низки предметів в один (наприклад, у науці про батьківщину); 2) в «методі проектів», суть якого – об’єднання різноманітних відомостей навколо завдання, яке повинен виконати учень; 3) в так званих центрах зацікавлень (метод О.Декролі). Автор об’єктивно висвітлює позитивні й негативні сторони сучасних спроб «глобалізації», доводить, що «глобалізація» відповідає природі дитини, оскільки дитина насамперед розуміє цілість і одиничність, в той час як процес розкладу цілого на складові для неї чужий (Критика й рецензії // Шлях виховання й навчання. – 1934. – ч.2. – с.133-137. – с.135).

Утраквізм

Артикул V краєвого закону від 22 червня 1867р. ввів у середні школи польську мову викладання. Проте артикул 19 основних державних законів від 21 грудня 1867р виразно заявив: у краї, де мешкає кілька народностей, кожна з яких змогла отримати потрібні освітні засоби без застосування примусу вивчати другу краєву мову.

Вперше спробу ввести утраквізм у школи було здійснено 1886р. в галицькому сеймі. Українські посли виступали за створення рідномовних шкіл, проте посол Малецький запропонував ввести двомовність. Проти цього виступили всі українські та окремі польські посли. Так, Бобжинський відстоював право кожної дитини вчитися рідною мовою, Романович право вчити дитину рідною мовою називав основною засадою громадянських прав. Доктор Ріхтер заявив, що утраквізм суперечить §19 основного державного закону, тому сейм не ухвалив запровадження утравізму.

Вдруге про впровадження утраквізму висловився Краєвий відділ у 1903-1904р. Із запереченням двомовності виступили українські політики, культурно-освітні установи, польські педагоги та вчені, польські фахові установи і преса. Польський професор Курпель стверджував, що «утраквістична школа навчить облуди і фальшу, зламає характери…, вишколить до шовіністичної боротьби…» (Великанович Д. За українську школу. – Л. РШ, 1937. – 56с. – с.27).

У 1908р. «Prawica Narodowa» на конференції 15-18 травня 1908р. ухвалила ввести в школах утраквізм, але так, щоби формально викладати українською й польською, але реально впроваджувати лише польську мову (Великанович Д. За українську школу. – Л. РШ, 1937. – 56с. – с.27).

Вважаючи утраквізм шкідливим і таким, що суперечить державним законам і вводиться в практику роботи шкіл, головний виділ товариства українських учителів вищих шкіл «Учительська громада» виступив 15 вересня 1909р. із зверненням до галицького Сейму, в якому необхідність викладання в школах рідною мовою мотивує тим, що, по-перше, тільки вона найзрозуміліше подає відомості учням; по-друге, між мовами існують не лише морфологічні чи фонетичні, але й сематичні відмінності, тому чужа мова викладання стає метою, а не засобом навчання, а це суперечить основам педагогіки; по-третє, ніякий учень не володіє чужою мовою наскільки досконало, щоб нею думати, він мислить рідною мовою, а потім перекладає свої думки іншою мовою, що негативно впливає на засвоєння навчального матеріалу.

З точки зору педагогіки, викладати – це пояснювати незрозумілі речі рідною мовою, тому чужа мова викладання – педагогічний абсурд, педагогічний злочин. Чужа мова найчастіше виховує зрадників власного народу. Крім того, утраквізм наносить подвійну шкоду, оскільки засмічує рідну мову.

Члени товариства «Учительська громада» висловили незадоволення всього українського громадянства насильним впровадженням утраквізму, вважаючи це обмеження своїх національних прав.

Як приклад, проаналізовано української й польської мови в Бережах і Стрию:

«В Бережанах» учено до тепер тижнево обов’язкових предметів:

в 1 кл. 1.в укр. мові 12 год

2.в пол. мові 17 год

в ІІ кл. 1. – 13

2. – 16

в ІІІ кл. 1. – 12

2. – 18

в IV кл. 1. – 13

2. – 17

В Стрию учено до тепер обов’язкових годин тижнево:

У І кл. 1 – 7 год.