За переконанням педагога, диктант можна виконувати лише тоді, коли учнів мають достатні навики письма і ознайомлені з елементарними поняттями граматики рідної мови, тобто не швидше, як на третьому році навчання. Г. Врецьона детально зупиняється на характеристиці кожного етапу диктанту (на першому етапі – написання на дошці – крейда повинна бути м’якою, учень повинен стояти з лівої сторони дошки і боком, правою ногою вперед і ні в якому разі не цілим обличчям до дошки). Написання диктанту на дошці відбувається з дотриманням таких вимог: 1) учитель диктує учневі коротке речення, учень це речення повторює; 2) учитель диктує по одному слову, а учень пише під диктовку, повторюючи слово по складах, цим самим учень вчиться ділити слово на склади; 3) учні повинні писати на дошці великими буквами, а не дрібними (Врецьона Г. Диктантъ и его метода. // ШЧ. – 1886. – Ч.24. – С.179-190. – С.179.).

Що стосується вимог до власне диктантів (написання в зошитах), то Г. Врецьона висуває наступні: 1) зошити повинні бути відкриті таким чином, щоб верхній аркуш був рівно загнутий на другу сторону; 2) під правою рукою учень повинен мати “бибулу” (промокатку), щоб не бруднити зошит і при потребі швидко скористатися нею; 3) учитель читає речення, після чого один або два учні його повторюють, а потім диктує по слові, учні записують.

Під час диктанту вчитель може давати короткі пояснення щодо правопису, але надто не захоплюватися, щоб учні не забули продиктованих слів і не відривалися від роботи. Г. Врецьона рекомендує вибирати кілька диктантів з вивченими орфограмами. Якщо це знаки пунктуації, то вони повинні бути в достатній кількості й на різні правила. Найкращим правилом для розділових знаків є правильна інтонація під час диктування.

Детально зупиняється Г. Врецьона на правильній інтонації, оскільки в учнів виникає низка труднощів у написанні коми та крапки з комою. Тому, переконаний Г. Врецьона, перед диктантом учитель повинен продемонструвати учням зміну інтонації при різних розділових знаках: крапка, кома, крапка з комою. При написанні перших диктантів слід вказувати учням, які розділові знаки треба ставити, а потім, коли учнів звикнуть до інтонації вчителя, час від часу запитувати їх, який розділовий знак вони поставили. Педагог пропонує також, щоб учні диктували один одному, наслідуючи вчителя.

Для ознайомлення учнів з різними видами мовлення Г. Врецьона пропонує підбирати різні диктанти: з заголовками, датами. Можна використовувати й довші диктанти, якщо учнів не закінчують писати на одному уроці, то вкінці зазначають: “Далі буде”, а в наступному пишуть: “ Далі”, “Кінець” (Врецьона Г. Диктантъ и его метода // ШЧ. – 1886. – Ч.24. – С.179-190. – С.190).

У перших-третіх класах початкових шкіл вчителі перед початком диктанту записували текст на дошці. Діти звертали увагу на важливіші і важчі слова. Потім текст закривали (повертали таблицю) і діти писали під диктовку. Після того, як учнів написали диктант, учитель повертає таблицю й учні самі виправляють написане. Практикувалося також голосне читання тексту з таблиці всіма учнями, після чого вчитель починав диктувати текст. Така практика дозволяла дитині сприймати важкі для неї слова і органами зору, і органами слуху. Пушкар М. вважає, що така практика проведення диктантів оправдовує себе, оскільки дитини зразу закріплює правильні рухи мовного й рухового апарату, а вчити правопису на помилках методично невірно, так як важко перевчати дитину, руйнуючи в її уяві створений нею неправильний образ. В старших класах, в міру того, як дитина розвиває механічне письмо, вона послуговується переважно слухом (Пушкар М. Диктанти // Шлях виховання й навчання. – 1935. – К.н.1. – С.66-68. - С.67).

Важливого значення в середніх школах надавали письмовим творам, які формують в учнів уміння письмово й усно висловлювати власні думки. Тематика творів була в основному присвячена літературним героям, відомим історичним, громадським, науковим діячам, а також моральним темам.

Метою викладання української мови у вищих класах гімназії М. Пачовський вважає ознайомлення з життям народу, найважливішими пам’ятками його культури, формування характеру [4, С.12-13]. (Пачовський М. Становище й наука українсько-руької мови як вик ладової в наших гімназіях. Реферат на з’їзді галицьких і буковинських україністів д.20 мая 1909р. – Л.1909. – 30с. – С.12-13.).

Міністерський розпорядок від 1908р. вимагав більше часу приділяти поясненню, а менше – опитуванню. Застосовуючи розпорядок до уроків української мови й літератури, М. Пачовський, крім традиційного інформаційного, пропонує проводити ще так зване “партійне” опитування, яке б зацікавило весь клас, подавалося в новій формі. Наприклад, ознайомивши учнів з літературним життям на Україні і в Галичині до 1832р., дає завдання утворити кілька сконцентрованих партій. Викликаний учень записує на дошці Галичина – Україна, під цим написом посередині – 1816-1832, а на питання, де тоді сконцентровувалося духовне життя, записує осередки руху, характеризує напрями, галузі діяльності, прізвища людей, які брали участь в тому житті, впливи на їх діяльність і робить висновок, яким чином їх праця вплинула на розвиток літератури та принесла користь рідному народові. Зрозуміло, що відповіді учня на поставлення запитання базуються на вивчених матеріалах про Котляревського, Срезневського, Квітки, Могильницького, Лаврівського, та ін. При опитуванні учні розглядають чимало питань, які відповідають вимогам інструкції так званого “партійного” опитування. [4, С.15](Пачовський