Міністерським розпорядком від 1908р. стосовно української літератури передбачалося 70 годин. На вивчення історії стародавнього письменства: ознайомлення з основними творами, їх змістом, мовою, порівняння з аналогічними творами і проявами духовного життя в Західній Європі.

Проте М. Пачовський вважає, що відведених міністерським розпорядком годин недостатньо для глибокого опрацювання предмету, оскільки поверхневе ознайомлення призводить до національного ренегатства, вчитель не має можливості розкрити значення літературних пам’яток для національної культури. А наші літературні пам’ятки, розвиває далі думку М. Пачовський, нічим не уступають західноєвропейським, так як пронизані життєвою силою українського народу, його словами, духом, поетичністю. Педагог, розкривши загально основні віхи становлення й розвитку української літератури, пропонує поділити її на періоди, причому в основі поділу повинні лежати не факти, що визначають культурний розвій інших народів, але час, коли в літературі виступає зміна характеру творів, їх мови, напряму. М. Пачовський пропонує власну періодизацію стародавньої літературної доби.

І період – від першопочатків до XVст.: 1 етап – до монголо-татарської навали, коли література активно розвивалась, і 2 етап – від 1240р. до ХVст., коли літературний рух був дещо ослабленим. ІІ період – від кінця ХV до кінця ХVІІІст. В цей час посилюються західноєвропейські впливи, активізується жива мова, поширюється реформаторський рух на литовсько-руських землях. Великі зміни відбуваються в культурно-політичному житті в другій половині ХVІст. (створюються братства, засновуються друкарні, прийнято унію). М. Пачовський свідомо не зазначає верхньої межі 1798р., оскільки вважає, що виступ Котляревського опирався на давні традиції, був підготовлений попередньою давньою літературою, тому завершує ІІ період кінцем ХVІІІст. [4, С.18] (Пачовський М. Становище й наука українсько-руської мови як вик ладової в наших гімназіях. Реферат на з’їзді галицьких і буковинських україністів д.20 мая 1909р. – Л., 1909. – 30с. – С.18).

У досліджуваний період не виділявся окремо курс морфології, тому частини мови вивчалися дітьми на заняттях з граматики. Опраювання й аналіз методичних порад, конспектів засвідчило, що педагогами проводилася робота по засвоєнні учнями морфологічних класів і форм слів на основі усвідомлення синтаксичних функцій у структурі словосполучення й речення. Поняття про частини мови формувалися в учнів на основі лексичного значення слова, морфологічних ознак, синтаксичної ролі й особливостей словотвору. При цьому враховувалися принципи систематичності, послідовності, наступності, доступності. Окремі педагоги використовували метод випереджаючого навчання без вживання терміну. Наприклад, при ознайомленні учнів 2 класу з іменником учитель Іван Климко називає і займенники (той, та, те) без вимоги запам’ятовування (Климко І. Методичне переведеннє лєкції іменника в другій клясі народної школи // Учитель. – 1924. – Р.І. – Ч.4. – С.130-134).

Зазвичай всі опрацьовані нами методичні рекомендації радять починати із з’ясування питання про поділ слів на частини мови. Використовуючи наочність (таблиці), вчитель І. Климко знайомить дітей з: 1) назвами осіб і речей; 2) іменами осіб. Паралельно знайомить учнів з назвами істот і неістот: “До речей відносяться, наприклад, корова і стіл, речі, які живуть і не живуть”. Пропонує вправи на визначення роду іменників (Климко І. Методичне переведеннє лєкції іменника в другій клясі народної школи // Учитель. – 1924. – Р.І. – Ч.ІV. – С.130-134).

Для ознайомлення дітей з відмінкам подано низку вправ у підручниках та підготовлених учителями конспектах. Вчителі радять виконувати з учнями якомога більше вправ на визначення відмінків. Вправи такі діти повинні виконувати якомога довше, аж доки детально не засвоюють зміни іменника й різниці між його відмінками. Також наголошувано на необхідності ознайомлення дітей з термінологією, необхідною для вивчення відмінків. Нижче наводимо приклад типового оповідання, які використовували в початковій школі для вивчення відмінювання іменників. Оповідання підібрав учитель І. Климко: “Ученик ішов до школи. Отець ученика був заможним господарем. Він давав ученикови що дня гроші на булки. Ученик віддавав сі гроші бідному прошакові, який полюбив ученика, дякував йому, кличучи: “Любий ученику, який ти добрий! Хто ж би не тішився таким учеником! Скільки милосердя було в тім ученику!” (Климко І. Нарис лєкцій граматики в ІІ і ІІІ клясі народньої школи // Учитель. – 1924. – Р.І. – Ч.7. – С.265-268. – С.266).

Опрацювання навчальних планів для всіх типів шкіл досліджуваного періоду показало, що в них не виділялося окремих годин на розвиток зв’язного мовлення. Розвиток мовлення школярів здійснювався в основному в початковій школі на уроках читання й письма. Цьому виду роботи приділяли особливу увагу, наголошуючи, що неправильно сформульована думка викликає переконання, що оратор некомпетентний в тому, що говорить. Якщо вчитель не працює над розвитком мовлення (“плекання бесіди”) в дітей, то це означає, що він не досягне мети викладання мови. Педагогічні часописи друкують низку методичних матеріалів, які розкривають основні напрями роботи, методику формування усного й писемного мовлення учнів. Г. Врецьона, Р. Заклинський аналізують шляхи формування усних (слухання, говоріння) та письмових (читання, письмо) видів мовленнєвої діяльності учнів, розкривають значення, завдання розвитку мовлення дітей. На сторінках “Школьної часописі”, “Газети школьної”. “Учителя” вміщено низку методичних статей, в яких охарактеризовано основні форми роботи з розвитку зв’язного мовлення дітей, визначено особливості формування й удосконалення навичок усного та писемного мовлення. Вже від 1 класу, наголошує Г. Врецьона, слід вимагати від учнів, щоб вони відповідали повними реченнями, а не