На становище української мови негативно вплинуло також розпорядження центральної влади від 5 листопада 1868 р., яке зобов’язувало шкільні ради користуватися в своїй діяльності державною мовою. Відмінено це розпорядження аж 9 травня 1877 р. листом міністра освіти до Краєвої шкільної ради.

14 травня 1869 року було прийнято новий державний шкільний закон, §77 якого відміняв усі діючі раніше шкільні закони і розпорядження. Проте, хоча §6 основного державного закону і постановив: “Про викладову мову та про науку в другій краєвій мові рішає краєва шкільна власть в межах зазначених законами по вислуханю тих, котрі школу удержують” [7, с.495], у школах Галичини все відбувалось по-іншому. Не втратив, всупереч держаному закону, своєї сили артикул третій краєвого закону від 22 червня 1867 р., який примусово вводив вивчення другої краєвої мови всюди, де її вживає хоча б частина шкільної молоді. Більше того, хоча артикул 3 краєвого закону передбачив вивчення другої краєвої мови “в границях відповідних школі”, Краєва рада своїм розпорядженням 7 березня 1893 р. ч.741 затвердила навчальні плани із вміщеною для кожної школи дискримінаційною постановою, згідно з якою вивчення другої краєвої мови повинно проводитись так, щоб учні на вищих ступенях елементарної народної школи володіли нею, як своєю рідною мовою.

Отже, реформи 60–70-х років були несприятливими для українців Галичини. В усіх школах краю обов’язковою стала польська мова, українська мова зазнавала утисків і обмежень. У 1869 р. мовним розпорядком сполонізовано всю адміністрацію краю, а з 1871 – університет [4, с.62]. В єдиній на той час українській гімназії, відкритій на базі Львівської німецької академічної гімназії, до 1874 року українською мовою викладали тільки в молодших класах, що пояснюється відсутністю рідномовних підручників для старших класів. Тому товариство “Просвіта” проводить видавничу роботу, перекладає українською мовою підручники з окремих предметів, створює авторські колективи для підготовки підручників тощо.

У 1868 р. скликано комісію для укладання українських шкільних підручників, до якої ввійшли В.Ільницький, директор першої академічної гімназії у Львові (голова), А.Вахнянин, О.Огоновський, О.Партицький, Ю.Романчук та інші. Основними напрямами діяльності комісії стали фонетичні виправлення українського правопису (фонетику ввели в школах у 1893 р.), укладання української навчальної і наукової термінології, ґрунтовне перероблення змісту старих та укладання нових підручників.

Підручники видавались за кошти шкільного фонду Ставропігії і “Просвіти”, яка, зокрема, видала новий “Буквар” В.Барвінського та І.Бічая, а також читанки О.Партицького, О.Левицького, Ю.Романчука [8, с.19]. З них діти дізнавались про справжнє історичне минуле рідного народу, про найважливіші події всесвітньої історії, знайомились із зразками українського фольклору, з творами Т.Шевченка, Марка Вовчка, І.Котляревського, Ю.Федьковича, Л.Глібова, С.Руданського, П.Куліша та ін.

Проведена товариством робота, а також боротьба депутатів галицького сейму за українські виклади в гімназії обумовили прийняття 31 травня 1874 р. краєвого закону про навчання в гімназіях українською мовою [4, с.63].

Розпорядженням Краєвої шкільної ради від 25 лютого 1871 р. №1740, виданим на підставі рескрипту міністра віросповідань і освіти від 20 жовтня 1870 р. №11238, було прийнято рішення про відкриття учительських семінарій як окремих закладів для підготовки вчителів народних шкіл [20, с.70]. Мовою викладання в чоловічих семінаріях у Кракові, Новому Сончі, Ряшеві, а також у жіночих семінаріях в Кракові й Перемишлі для всіх предметів була польська. В чоловічих семінаріях у Львові, Тернополі, Станіславові, а також жіночій семінарії у Львові мовами викладання були польська й українська. Поряд з цим зазначалося, що в усіх семінаріях треба дати можливість кандидатам у вчителі вчити українську мову [10, с.72].

Для Великої України друга половина ХІХ ст. характерна репресіями, заборонами всього українського. Розуміючи, що українська мова, українська книга здатні розбудити, підняти національну самосвідомість народу, міністр внутрішніх справ Валуєв у 1863 р. видає циркуляр із забороною українських книжок для школи й народного читання. 18 травня 1876 р. Олександр ІІ підписав у м.Емсі таємний указ про абсолютну заборону українського письменства, й українська мова втрачала право на функціонування в літературі, школі, культурі, громадському житті. Антиукраїнські заходи царського уряду отримали широкий резонанс у Галичині [21, с.114]. На сторінках тогочасних часописів “Правда”, “Газета школьна” та ін. педагоги краю з обуренням відгукуються про запровадження “недоречних”, “варварських указів”, вважаючи, що нищити мову означає грішити проти природи, адже “розвій і виховання народу можливе тільки в його рідній мові” [12, с.137]. Від імені галицьких педагогів автор статті висловлює переконання, що вся інтелігенція Росії, вся Слов’янщина, вся Європа виступають проти такого насильства і, незважаючи на укази, живе й житиме українське слово, українська пісня, українська думка. Усвідомлюючи, яку небезпеку для розвитку всього українського становлять царські укази, галичани наголошують на необхідності зберегти українську мову, продовжити “велике й святе діло народного відродження” [12, с.138]. Вищеназвані міркування не були пустою декларацією. Переслідувана в Росії, українська думка розвивається в Галичині. Міцніють зв’язки між Наддніпрянською Україною й Галичиною, що, як вважає Д.Дорошенко, мало великий вплив на розвиток національного життя в усіх українських землях [13, с.550].

Боротьба за рідну мову викладання була одним з провідних завдань в діяльності тогочасних товариств: “Просвіти”, “Руського товариства педагогічного” та ін. Так, створене 6 серпня 1881 року “Руське товариство педагогічне” метою своєї праці вважало заснування українських шкіл, підтримку виховання рідною мовою.

Низку змін у шкільництві краю започаткував державний шкільний