Смислова основа мовних знаків

Наявні номінації, які асоціюються із об’єктом, що пізнається – називається, стають з’єднуючою ланкою між відомим і невідомим, оприявлення такого зв’язку відбувається через розгортання ВФ імені об’єкта. Адже ВФ слова за природою виражається через бінарне відношення величин- нове і старе, пізнаване і пізнане, - в яких одне пояснюється, представляється через інше (Гален, 140).

Попередній рівень пізнання дійсності, в певній мірі зафіксований в мові, не може не впливати на наступні етапи пізнавальної діяльності людини, безпосередньо на підхід суб’єкта до об’єктів дійсності. Тому можна говорити про своєрідну мовну оперцепцію, яка проявляється в тій активній ролі, яку виконує мова у пізнанні.

Сприйняття завжди доповнюється і опосередковується наявними (базовими) знаннями, попереднім досвідом. Без опори сприйняття було б неможливе. Те, що ніяким чином не пов’язане з попереднім досвідом. знаннями, сприймається як щось невизначене, безвідносне у системі. Практично – мовна інформаційна база реципієнта визначає напрям пізнавальної діяльності, що оприявлює безпосередньо об’єкт.

Тобто мовний знак містить у собі смислову розумову основу на її мовну інтерпретацію(інтерпретаційний компонент), які утворюють єдність як аспекти одного цілого. Мовна семантика не зводиться до відношення “знак – об’єкт, що позначається”. До уваги береться складність внутрішньої змістової сторони мовної одиниці у її відношенні до категорій мислення, через які відбувається зв’язок з позамовною дійсністю. Така особливість лексичних одиниць привертає увагу до її внутрішньої сутності, розкриття ВФ слова.

Отже, у ВФ імені фіксуються ті компоненти попереднього значення, які приналежні до гносеологічного образу об’єкта, що пізнається. Йде мова про перехрещення понятійних основ того, що вже названо, і того, що називається, відомого/невідомого. Результатом цього виступають

відношення “смисл №1 ВФ №2 смисл №2”. (Тел., 123).

Тому вибір внутрішьоформної ознаки є важливим і для пристосування у мовній системі і як репрезентант предмета.

Суттєвим моментом є те, що внутрішні ознаки номінатор (він) робить представником об’єкта (а не робиться). Займенник він підкреслює творчий момент у процесі називання. Творче начало проявляється у виборі ознаки, що закріплюється у ВФ імені, однак цей процес одночасно є і довільний, адже дається можливість вибору серед засобів, які пропонуються мовою, і ознак, які характеризують об’єкт.

Як бачимо, існування діалектно протилежних величин довільне / не довільне у ВФ імені забезпечується творчим потенціалом процесу називання. Надалі ВФ слова виступає конденсатором семантики лексичної одиниці, основою, на якій на базі творчого потенціалу і фонових знань реципієнта розгортається і оприявлюється семантика імені.

Якщо незаперечним є те, що в словесному знаці як постійне, незмінне виділяється його форма ( звукова чи графічна), вона виступає в якості інваріантного, “більш стійкого”, то і “внутрішньоформне” значення можна також вважати інваріантним, незмінним (однак непостійним, адже можлива “втрата” внутрішньоформної семантики. (Див.Міг.,42). Кожний мовний варіант при одному заряді, який визначається ВФ імені, має велику кількість смислових відтінків, що дозволяє використовувати слова у різних конкретних ситуаціях. Це дозволяє характеризувати значення слова як варіантне, змінне. Семантичні варіанти слова не заперечують один одного, адже основа їх спільна (ВФ), а проникають в глибину, взаємодіють між собою, утворюючи складну єдність і створюючи, таким чином, своєрідний “ігровий ефект”. “Ігровий ефект” полягає в тому, що різні значення одного елемента не нерухомо існують, а “мерехтять”. Кожне осмислення утворює окремий синхронний зріз, але зберігає при цьому пам’ять про попередні значення і усвідомлення можливості майбутніх (Вас., 190). Синтез семантичних відтінків передбачає і синкретичність, і монтажність, і компілятивність, і колажність, а інколи і звичайне механічне поєднання. Усе спрямовується на формування відносної семантичної завершеності імені.

При сприйнятті слова реалізуються не всі його значення, а передусім ті, які визначені ВФ імені, і ті, що оприявлюються при її розгортанні, безпосередньо пов’язані із конкретною ситуацією, тобто варіанти семантичного потенціалу.

Таким чином, в основі використання конкретних імен лежить номінативна конвенція, а не конвенція семантична, “договір про називання, а не про значення” (Арут., 185). Це дозволяє не окреслювати чітко семантичні межі, а робить їх відкритими, змінними. Номінативна одиниця і внутрішньоформне значення виступають основою, базою для формування смислу імені. Тому значення доречно порівнювати із зображенням однієї й тієї ж моделі, які виконуються різними художниками, хоча каркас задається внутрішньоформною семантикою. Тобто проходить процес варіювання значення, однак у доступних межах, враховується при цьому комбінаторно-синтезуюча діяльність свідомості реципієнта і відповідно мовна техніка.

Звичайно, коли ми говоримо про смисл об’єкта, передбачаємо тільки його відмінність від інших і наявність простої смислової бази, яка забезпечуватиме їй конкретний специфікум. Маючи таку інформацію, надалі порівнюють об’єкт з тим, що його оточує, тобто проводять межі і окреслюють їх. Якщо на початковому етапі бачились тільки контури і обриси, то надалі серед них проводиться розрізнення. Як бачимо, “смисл предмета – це одне, а його співвіднесеність і іншими предметами зовсім “Інше! (Лос., 191). Саме слово – ім’я представляє результат цих процесів: ми співвіднесли об’єкт і іншими і вибрали те, що визначатиме його і що поєднує з оточенням, зафіксувавши їх у ВФ імені. ВФ лексичної одиниці визначатиме кістяк об’єкта, однак не формуватиме його цілком, бо в залежності від умов (зовнішніх / внутрішніх) може змінюватись. Адже, називаючи будь-який об’єкт, номінатор передусім вирізняє його від інших, проводить різку межу між ним і оточенням. Для цього вносить. вводить в об’єкт його чітку обмеженість, тобто ви-значає його, фіксуючи видільний елемент у ВФ номінації, але не окреслює