Н початковому етапі слово є субститутом, символом предмета, неповним знаком, який формується на основі однієї з його ознак. Поступово ім’я стає власним, повним знаком об’єкта, оскільки встановлюється нерозривний зв’язок між словом і його представленням, охоплює сукупність всіх ознак конкретного предмета, але представляє їх в залежності від ситуації (мовної / практично-діяльнісної, прагматичної). Адже слово взагалі не має фіксованих та істинних значень. Це не стільки жорсткі десигнатори конкретних значень, як такі одиниці, що постійно змінюють свою значимість...Слово має особливе значення в кожному випадку свого використання” (Велеб., 304).

Отже, ситуація визначає семантичний потенціал імені при збереженні його смислової основи, яка фіксується у ВФ одиниці. Саме ВФ визначає і задає семантичний тон, бо виступає не тільки як “змістовий за своєю природою прийом структурації номінативної одиниці, але і як гносеологічне сутність, закономірний крок у пізнанні тієї чи іншої реалії”(Снітко,25). Основа і направленість семантики визначаються ВФ імені і задаються безпосередньо номінатором, але не окреслюються ним, а тільки репрезентуються для розгортання реципієнтові. Ця особливість семантики внутрішньоформних номінацій зумовлює варіативність смислового компонента слова: значення можуть бути схожими, а можлива і суттєва різниця.

Інколи сприйняття номінації (розуміння референта реципієнтом не просто відмінне від авторського (номінаторового) або ж цілком суперечить йому, але може бути краще, глибше закладеного номінатором. Адже проходить процес освоєння авторської думки, яка фіксується у ВФ імені, і збагачення її, не повторюється процес створення номінативної одиниці, а відбувається новий творчий акт. Розуміння активне і має творчий характер, що і забезпечує різні варіанти семантики імені. Тому при збереженні внутрішньоформної основи (ВФ) значення номінація набуває нових відмінків, тобто однією з особливостей словесного знаку є його здатність семантично модифікуватись, видозмінюватись. Визначальними у цьому процесі є безпосередньо реципієнт, який на основі суб’єктивно-авторського бачення об’єкта репрезентує власне, індивідуальне, а також зовнішня /внутрішня ситуація оточення (тобто прагматично-життєвий контекст). Конкретне використання слова вносить корективи у семантику лексичної одиниці, акцентує на важливому у цей момент. Таким чином, будь-який процес сприйняття слова слід розглядати як процес “вибору потрібного, ближнього значення слова” із всього “семантичного поля” (Лурия, 42).

Ця закономірність номінативної одиниці особливо проявляється у художньому тексті, де реципієнтом виступає читач або слухач, а поняття “Контексту” використовується у вузькому значенні як власне лінгвістичний контекст, текст у широкому значенні контекст “включає в себе всі фактори, супровідні вербальній комунікації, починаючи від конкретної ситуації ... і закінчуючи всією сукупністю культурних і соціальних умов, які визначають весь смисл і мовний комплекс комунікативних атів” (Кияк., 38). Контекст виконує роль фільтра, координує потрібну інформацію, визначає конкретну семантику слова, яке “живе” у ньому, є іманентним йому. Адже слова “володіють власним способом присутності, яке відмінне від способу існування їх структур” (Рікер, 115). Контекст сприяє розширенню / звуженню / нарощенню значення імені. Всупереч різнонаправленності значень слова, він надає йому його “особливого” значення; ніщо інше, а саме контекст очищує слово від його колишніх значень, нагромаджених пам’яттю, і створює йому його “актуальне” значення (Кочерг., 13). Однак у кожному з випадків зберігається інваріант інформації, який міститься в лексичній одиниці (тобто “абстраговане від великої кількості вживань те спільне, що є в них усіх” (Кочерн., 9)). Це компонент семантичного поля номінації, який передбачає внутрішньоформне значення одиниці і формує смислову основу. а у процесі сприйняття “шліфується” контекстом.

Таким чином, верифікація смислу поетичної номінативної одиниці зазвичай здійснюється у художньому тексті. Один із способів – це процес контекстного уточнення значення слова, шлях від оніма до розкриття реалії. Інколи перевірка істинності семантичного потенціалу імені полягає в безпосередній інтерпретації смислу в залежності від оточуючого контексту. В обидвох випадках контекст, не породжує сам будь-якого значення слова, а тільки реалізує, “дає статус існування істинного значення відповідної мовної одиниці” (Кияк.,33).Проходить розширення та оприявлення закладеного в слові смислу. Базою, яка служить для реалізації семантичного потенціалу, є ВФ номінації. Звичайно, ВФ слова є елементом смислової системи одиниці, який в деяких випадках не може функціонувати самостійно або є взагалі стає імпліцитним у слові. Контекстне оточення сприяє його “приживленню” та відновленню, адже контекст виконує роль системоутворюючого фактора. Роль автора у цьому процесі виконує сприймач текстового повідомлення – читач або слухач.

Як бачимо, слово як елемент системи не може функціонувати самостійно, а в контексті. Змінюючи семантичні межі, воно зберігає у будь-якому випадку свою основу, внутрішньоформне значення, яке додає мотив розгортанню, зміні. Однак, якщо контекст визначає смислові вектори мовного значення, то відбувається породження тексту шляхом розгортання домінуючого смислового ядра поетичної номінації. Тому встановлюється залежність між тестом і внутрішньоформною основою імені:

Поетична номінація

ВФ поетичної номінації

текст текст

сприяє розгортанню розкриває свідомо / несвідомо

внутрішньоформного компонента; приховані смисли; розставляє реалізує істинне значення одиниці. акценти.

Слово виникає з потреби мати умовне і скорочене позначення для конкретного об’єкту. В залежності від того, який зв’язок встановлюється між предикатом, ідеєю та ім’ям, виділяються дві групи слів – власні і загальні назви. Будь-яке ім’я в своєму генезисі сприймається як загальна назва (у російській мові “нарицательное” від “нарицать”, називати). Однак воно одночасно є і власним, оскільки “пристає” до свого носія як постійний його предикат. Надалі ім’я може змінюватись (розширюватись, спеціалізуватись), але на початковому етапі суттєвої різниці немає. Якщо власна і загальна назва виконують найперше функцію називання, то різниця полягає у спрямованості – індивідуалізувати (власні) чи класифікувати (загальні). Тому власні назви