Побутує ідея і первинності власних імен по відношенню до загальних, яка мотивується не онтологічними, а гносеологічними факторами: “Почуття спочатку вводять одиничні ідеї і заповнюють ними ще порожнє місце, і, в залежності від того. як розум поступово освоюється з деякими з них, вони закріплюються в пам’яті і отримують імена”. Надалі розум абстрагує їх, вони сприймаються не як одиничні, а вже як загальні імена, переходять з розряду ідентифікаторів у групу класифікаторів.

Така особливість зумовлює виокремлення власних назв в окрему групу слів, що характеризується одиничністю денотата та певною автономністю у процесі спілкування. Власне, як зазначає Н.Арутюнова, “власні назви в повсякденному мовленні рідко називають словом” (Яз,15), оперуючи в основному терміном ІМ’Я. Тому власні назви створюють у мові своєрідний анклав, однією з основних функцій якого є магічна і який набуває ознак сакральності. Адже вважається, що “закладений в слові образ (звуковий чи смисловий) ”предопределяет” образ і долю людини” (Яз,16). Найменування є актом народження, моментом народження і представляє “поєднання імені – ідеї з матерією” (БСН, 256). Тому ім’я дається, а не вибирається тим, хто називається. Надалі ім’я формуватиме, внутрішньо визначатиме свого носія: “не він носить ім’я, яким називається, а, в певному смислі, воно носить, як внутрішня цілепричина, ентелехія” (БСН,243). Воно виражає сутність людини, відкриває, хто вона є.

Так, міфологічна свідомість сприймає власну назву як внутрішню

сутність позначеною назвою об’єкта, а загальне значення власного імені в його абстракції зводилось до міфу. Саме у сфері власних назв проходить ”ототожнення слова і денотата, яке характерне для міфологічного представлення” (Лотм.,286). Власна назва ставала образом – ідеєю, міфом (не тільки” вираження, позначення і олицетворення чогось, але і те, що він (міф) виражає, позначає і олицетворює” (КВМ,26). Як результат – “выразительные” можливості власних імен виводяться із міфологічної “древності”, де імені була притаманна ”внутрішня” сила, сакральний характер, його тісно пов’язували з ритуалами, можливими табу. Оскільки міфологічна свідомість була основою фольклору, то чітко зафіксувались міфологічні прийоми використання власних назв саме у ньому. Назви передавали “ідею” фольклорної онімії, а згодом ця тенденція поширилась у реальну сферу: експліцитно/імпліцитно назви передають риси та особливості реальної онімії, її соціально-розрізнювальні на емоційно-експресивні особливості.

Таким чином, будь-яке ім’я пов’язане не тільки з предметом-об’єктом, але і з його сутністю – ідеєю. Хоча “ім’я як конкретне слово випадкове, тимчасове чи умовне, суть називання завжди в закріпленні сутності предмета, позачасової, невипадкової і безумовної” (Сстек.,336). Мова тому і розглядається як сукупність імен об’єктів, що відкриває шлях до пізнання їх сутностей, до розкриття їх ідей.

Міфологічна свідомість стала першоосновою формування власних назв як вираження “сутності людини, її побутової субстанції” (БСН,266), що дозволяє говорити про їх своєрідне семантичне навантаження. Адже дехто вважає власні імена прозорими, крізь них бачиться позначуваний референт, бо вони не приписують йому ніяких особливостей, не характеризують, не повідомляють про нього нічого істинного чи хибного. Тобто вони є асемантичними, позбавленими власної семантики, “схожі до крейдової відмітки на будинку: вони мають мету, але позбавлені значення” (Арут.,190). Є простими символами, умовними позначеннями відповідних об’єктів. Це зумовлює певну подібність власних назв і “дейктичних елементів мови, займенників у широкому смислі” (Руд., 235). Представники цієї теорії розглядають їх як особливі “вказівні займенники”, “жорсткі десигнатори” (Див. Руд.,236), адже закріплення імені до предмета проходить на основі випадкових ознак об’єкта, які не утворюють якої-небудь системи дескрипцій. Передбачається, що використання імені не потребує знання суттєвих та / чи ідентифікуючих особливостей об’єкта, знання більшої частини їх. За власними назвами закріплюється функція індивідуалізації.

Незважаючи на те, що власні імена диференціюють і за смисловим навантаженням ототожнюються із займенниками, у процесі сприйняття навколо них утворюється комплекс асоціацій, який формує своєрідну, особливу семантику, котра відрізняється, звичайно, від семантики загальних імен. Для того, щоб збагнути сутність власних назв, необхідно встановити, до якого предмету вони відносяться, встановити його понятійну співвіднесеність, “понятійну основу” (Кал.,164): особистісне ім’я, географічна назва і т.д. У такому випадку під значенням власних імен слід розуміти те, що ми знаємо про предмет” (Суп.,263).

Зважаючи на те, що власні назви є генетично вторинними по відношенню до загальних (більшість формується на базі загальних), семантика власних не обмежується смисловим потенціалом апелятива навіть у тих випадках, коли фонетично і морфологічно із ним співпадає, а має здатність набувати суб’єктивно-ситуативних смислових елементів. Однак чим менше поняття апелятива відчутне в імені, тим більше воно сприймається як ортодоксально власне” (Суп., 256). Виключення із семантики власної назви апелятивного компонента не веде до дегантизації, а змінює характер змістової інформації.

Таким чином, для власних імен характерна особлива семантика. Інколи

вона визначається смисловою базою апелятива, хоча апелятивний компонент може змінюватись задаючи тільки фон, редуктуватись або ж витрачатись зовсім. Крім того, власні назви будуть асемантичними у тому випадку, коли буде відсутній об’єкт, який вона називає. Адже значення власного імені – це “ті поняття, асоціації, які виникають у свідомості при вимовлені слова” (Суп., 262). Семантика імені це той образ, який формується у нашій свідомості як певний денотат імені.

Звичайно, для опису смислового наповнення власних назв використовується поняття “стереотипу”, що представляє собою пучок характеристик, які співвідносяться з об’єктом. Це передусім результат, приналежність побутового, не наукового пізнання. Тому він відзначається умовністю і бачиться як неточна ідея, яка охоплює мінімально необхідний для використання імені об’єм знань про денотат.

Однак розширення семантики,