повна реалізація смислових потенцій власних назв можливі тільки у контексті (до уваги береться поняття “широкого” контексту, “історичного”, “соціального”, “соціально-культурного” (Див. Руд., 241). Саме “оживлення”, “введення у мовленнєву дійсність” власних імен допоможе оприявити їх значення, адже “для цих лексем характерний семантичний зв’язок не з мовою у вузькому (сосюрівському) смислі (la langue), а головним чином з мовленням (la parole). (Руд., 239).
Контекст безпосередньо і суттєво визначає і коригує семантику імені. Якщо у побутовому мовленні цей вплив менш помітний, то у художньому тексті встановлюється семантична залежність між поетичним іменем і поетичним текстом, що визначає їх як елемент і ціле, між якими встановлюється взаємозв’язок. У процесі розкриття смислового потенціалу поетонімів (поетонім - ...) художній текст виконує роль розширювача. конкретизатора, деталізатора, розгортає семантичне основу імені.
Однак існує суттєва різниця між власними назвами і поетонімами, яка певною мірою пояснює семантичну промовистістість поетичних імен. Для поетичних номінацій характерна динамічність змісту та велике естетичне навантаження (виконує крім називання, функцію “характеризуючу, ідеологічну та стилістичну” (КВМ, 63)). Поетоніми, які інтерпретуються як специфічна трансформація власних назв, на відміну від останніх називають не реальні, а існуючі в творчій уяві автора видумані об’єкти. Навіть у випадку, коли поетонім іменує реальний об’єкт (дійсний або ж що існував колись), “ореол художнього тексту переносить його в обстановку вимислу та гри (КВМ, 62). Адже “поет..., навіть якщо йому доводиться зображувати дійсні події, він все-таки творець, тому ніщо не перешкоджає тому, щоб деякі дійсні події мали характер ймовірності” (КВМ, Аріст., 112).
Поетонім та видуманий чи реальний референт перебувають у стані взаємного самовідображення, проходить зіткнення інформаційного потенціалу імені зі змістом поетичного тексту. Відбувається взаємодоповнення семантики, що сприяє відносно повному розкриттю значення. Це пов’язане з тим, що проходить “оживлення” тексту різними реципієнтами. Як результат-індивідуальне сприйняття, власна інтерпретація. Таким чином, будь-яке власне ім’я в художньому тексті – це “акт і результат не тільки тим чи іншим чином пережитої автором дійсності, але і авторської рефлексії, яка сприймається читачем” (КВМ, 117), комбінація репрезентованого автором семантичного компоненту та реципієнтового об’єкта. Автор-номінатор, даючи ім’я об’єкту, характеризує його, представляє власну позицію і фіксує “своє бачення” у ВФ лексичної одиниці, розкриття якої допоможе визначити авторську позицію у сприйнятті референта та сприятиме формуванню реципієнтової.
Номінатор прагне, щоб поетонім змістовно та інформаційно відповідав внутрішній сутності об’єкта, був промовистим, вказував на одну із видільних ознак референта, яку фіксує у ВФ імені. Надалі ВФ лексичної одиниці задовільнятиме тему і вказуватиме на рису об’єкта, але не вичерпуватиме всієї семантики, яка постійно рухається і змінюється.
Як зазначалося вище, постійне формування значення імені здійснюється реципієнтом, однак і конкретне оточення збагачує і розширює його семантичні межі. Текст виконує роль деталізатора, інколи підтверджує внутрішньоформне значення, визначає його як головне, суттєве.
Таким чином, не тільки текст як система формується смисловою базою поетонімів, формування якої здійснюється на основі оприявлення внутрішньоформного значення та розгортання за посередництвом реципієнта, але і сам сприяє розширенню семантики поетоніма.